У розкриті навстіж ворота натовпом ринуло з ревом стадо. Митрич хльостав батогом Ластівочку і бик слухняно повів стадо вліво. Сташек не знав, що цього ранку будуть пасти біля дороги.
Стадо паслося дуже спокійно. Імла диміла в долині Золотушки, клубочилася і осідала в тайзі. Червоне сонце викотилося із-за соснових верхівок. Сташек стояв опертий об пень старої модрини і дивився на дорогу. Вози з від’їжджаючими на війну поляками виринули несподівано.
Помітивши стадо корів, Долина догадався, що його син мусить десь тут бути. Зістрибнув з воза, став і розглядався за ним навколо. Сташек давно вже батька помітив і спостерігав за ним, ховаючись за модриною. Все, незважаючи на бажання, не вистачало йому відваги, щоб підбігти до нього. Соромився, що біля батька почне ревіти. Боявся, що як допаде до батька, то вчепиться у нього і нікуди, нікуди його від себе не відпустить... Тим часом батько продовжував стояти, а вози віддалялися щораз далі. Сташек дивився зі схованки, як батько знімає шапку, витирає чоло і згорблений поволі рухається їм услід. Тоді не видержав.
— Татусю! Татусю! Я тут, почекай мене, почекай!
Батько зупинився. Повернувся. Сташек підбіг, затримався перед ним на півкроку, вирвав з брезентової торби пляшку молока.
— Візьми, татусю, може, в дорозі пити тобі захочеться.
Батько закусив губи. Пляшка з молоком тряслася в його руці. Хотів, мабуть, щось сказати, але Сташек вже ні на що не чекав.
— О! Знов мені в тайгу тікають, зарази. Куди, Білянка, повертай, куди!
Біг, не оглядаючись, найшвидше, як зумів, щоб скритися у гущавині сполоханого стада.
14
очинаючи з весни сорок третього року майже всі польські засланці, особливо чоловіки, здатні носити зброю, пішли на війну. Одні вже раніше встигли дістатися до Ірану з військом Сікорського і Андерса, інші весною цього ж року включені були до армії Василевської та Берлінга. Хоч так між Богом і правдою, яке там тоді для тих вимучених у тайзі і таборах каторжників мали значення Сікорський, Андерс, Берлінг або Василевська! Вважалося, що йдуть у польське військо і разом з ним визволяються з цього пекла. Через військо і фронт світила єдина реальна надія на повернення до Польщі. Навіть ціною солдатської смерті і усякого сподіваного воєнного нещастя. «Загину на фронті я, але моя сім’я повернеться...»Іншої дороги до Польщі не було. І всі польські засланці достеменно про це знали.
У Сибіру залишилися тисячні юрби обтяжені сім’єю жінок, старих і дітей" А також ті з поляків, які забуті Богом і людьми, не знаючи, що у світі діється, позбавлені самоволею НКВС амністії, продовжували страждати у важких гулагах.
А де та війна зараз була? Жителі сибірської тайги не дуже про це знали. Радіо у лісових селищах не було. Ледь діставали запізнену газету, на яку зрештою завзято полювали курці, щоб було у що закрутити махорку. Мало хто знав, що фронт повільно-то, повільно, але безупинно просувався на захід. Перервано блокаду Ленінграда. Відвоювали в німців шмат території, зокрема місто Харків. Червона Армія наближалася до Дніпра, а там уже недалеко була Польща.
Сташеку Долині бракувало батька. Коли тільки залишався сам на сам з думками, відразу бачив батьківську згорблену фігуру, яка віддалялася за возами з пляшкою молока в руці. На цьому образ, що запам’ятався, зникав. Сташека це мучило, бо ніяк не міг собі уявити, де тепер є батько і що там на війні поробляє.
Кожен день хлопцеві починався задовго перед світанком. Зривався з печі, бо там разом з братом мав вимощене лігво, і поспішав до далекого обійстя в тайзі, щоб разом зі сходом сонця встигнути на вигін корів. Добре, коли була погода. Гірше, коли небо затягували низькі хмари, розхлюпувався дощ. Мокро, холодно. Та ще й болотні кочки між Вовчим хутором і Булушкіном утруднювали переправу.
Пасли череду цілий день. На полуденний удій баби приїжджали з банками в умовне місце, найчастіше на одну з лучних галявин на берегах Золотушки. Вже майже в темряві, з однією пляшкою молока для Тадека, другою для дідусевої старенької, Сташек біг на хутір. Біг клусом по всій дорозі, бо то і час і шумлива навкруги тайга його підганяли. Неприємно так самому в тайзі, та ще коли темно. На хуторі заходив спочатку до Миколаївни. Бабуня переливала молоко до глиняного глечика, щоб Сташек вранці не мусив заходити по пляшку. Часом питала його про Митрича, чи на суботній вечір має старому баню приготувати. Але не було дня, щоб не запитала, чи Сташек не приніс їй листа від сина з фронту. І кожного разу бачив сум на її старому поморщеному обличчі.