— То не було листа від мого Пєтєньки, говориш? Пошта з Тулуна не приходила? Може, завтра буде, як гадаєш? А твій батько пише?
— Не пише, бабуню.
— Напишуть нам, напишуть... Тільки ти, синку, щоденно про ті наші листи в канцелярії допитуйся. Щоденно!
Від бабуні Сташек спішив додому. Броня завжди на нього чекала з чимось теплим до їжі.
Якогось дня Броня запитала Сташека, чи може до їхньої хатини спровадити свою сім’ю.
— Тиснуться там разом з Грубами, а тут ми були б усі разом. Ну й коли ми ходимо на роботу, то бабуня Тадзьом опікувалася б. Помістимося якось. Що ти, Стасю, на це скажеш?
— А мені що? Нехай приїжджають...
— То дякую тобі, Стасю, бо що не кажи, то ваш дім.
Сташек знизав плечима і хоч не мав такої потреби, вибіг перед дім. «Тільки батька забракувало, а вже починає розгортати крила. Сім’ю собі привозить. А привозь собі, кого хочеш, яке моє діло. У бараках по сто осіб разом замешкувало і також давали собі раду. Питає, немов просить моєї поради, а сама робить, що хоче». Зі своїми відносинами стосовно Броні Сташек все ще не вмів упоратися. А вже категорично не вмів визнати за нею права, щоб біля його батька, у їхній малій сім’ї, Броня мала зайняти місце, колись приналежне його мамі. Мама — то була мама: єдина, незамінима і неповторна. А Броня? Знайома дівчина з бараків, жінка, яких навколо чимало. Був лютий на себе, бо навіть назвати, звернутися до неї не вмів. Мама? Ніколи в житті! Пані? Яка вона пані, так на щодня, в однім домі? Броня? Ну, вона йому не подруга, хоч тільки на кілька років від нього старша. Отже, уникав безпосередньо звертатися до неї, ніяк її голосно не називав, белькотів щось там загалом і безособово. У Броні, видно, таких проблем не було, бо завжди зверталася до нього по імені, завжди зменшено й лагідно: «Стасю». Зате Тадек, як тільки Броня у них замешкала, почав кликати її «мама». Коли Сташек почув це вперше, хотів сильно побити брата. Але подумав хвилинку і заспокоївся. «Ще задурний, малий, плете, як папуга. А може, тато йому так казав? Підросте гівнюк, сам усе зрозуміє. Мама, мама, та хай йому там. Від мене цього напевно не дочекається». В думках називав її Бронею.
Бабуня Барська, висока й худа, була по характеру неговірка і в’їдлива. Янек, молодший брат Броні, пішов цієї весни разом з усіма на війну. Старший, Юзек, ще з Каєна помандрував шукати війська польського і пропав безвісти. Були ще молодші сестри: Стефа і Геля. Обидві працювали у радгоспі. У хаті стало тісно, але Сташека мало це вражало, бо цілими днями був з чередою, а бувало, що й на ніч не повертався. А малий Тадек мав постійну опіку...
Дідусь Митрич... Дивний то був чоловік. Мовчазний. Таємничий. Бували такі дні, що словом ні до кого не відізвався. Навіть до Сташека. На запитання тоді не відповідав, немов глухий і німий. Сташеком командував жестами, а з чередою домовлявся довгим батогом, який волікся за ним. То знов ставав надмірно лагідним і легко доступним. У такому настрої відповідав на Сташекові запитання, прикликував його, давав роз’яснення стосовно тайги, зустрінутого звіра, незнаного птаха, трави, грибів. Вчив, як орієнтуватися в околиці, таємничих лісних слідах. А часом ставив хлопцеві несподівані, часто дивні запитання. Про себе і свою сім’ю не розповідав. Часом тільки, коли довго не був на Вовчому хуторі, коротко запитував:
— А як там моя стара?
— Питала, чи на суботу підготувати вам баню. Ну й про листи з фронту завжди питає.
— Баню хай підготує. У цю суботу сам на базі з чередою залишишся. Листи, листи, хто там на фронті листами голову буде собі морочити...
У середині літа черговий раз треба було поміняти літню базу. Відремонтували стару огорожу, щоб корови не розлазилися. Доярки освіжили лісну кімнатку, в якій залишилися ночувати, а до села поверталися тільки з ранковим удоєм. До Булушкіно було звідси далеко, а до Вовчого хутора ще далі.
Сташек не міг, як ще недавно, бігати кожного дня з молоком на хутір. Разом з Митричем і доярками ночували на базі. На хутір бігав рідко, а тоді, щоб встигнути назад, цілу ніч мав забиту голову.
Минали місяці, а поляки з фронту не писали. Кільканадцять їх пішло з Булушкіно і від жодного ні слуху, ні духу. Польки з Вовчого, подібно як росіянки, чекали тепер пошти нетерпляче і з здриганням серця.
Сташек, потрапляючи до канцелярії, боявся прямо запитувати про листи від батька. Тому питав, щоб приховати, про листи від Петьки Панкратова, сина Митрича. Листів від поляків усе не було. Тим часом до Булушкіно надійшли чергові «похоронки». Одна до Марфи Залигіної, друга до Наташки, молодої бездітної доярки. Марфа голосно плакала, рвала волосся, руки простягала до неба: