— Сирітки ви мої, сирітки, чому доля вас так жорстоко скривдила? Чому татусенька вашого забрала? Васенька, Васенька, чому мене самітненьку на цьому світі залишив. Що я без тебе тепер робитиму.
Наташка, отримавши «похоронку», оніміла. Стояла мов стовп солі перед канцелярією. Дарія пробувала притулити її до себе. Наташка випустила з долоні зловіщий папір, відштовхнула Дарію, зірвала з голови хустину і з жахливим криком побігла до поблизької тайги.
З убогої хати, яка стояла біля самого берега Золотушки, приганяла корову до череди одна й та сама дівчина. Мала мишачого кольору коротке волосся з падаючою на очі гривкою, товсті губи і білі зуби. Якось зачіпила Сташека:
— То ти той поляк з Вовчого?
— Я, а що таке?
— Нічого такого. Я хотіла почути, чи говориш по-російськи.
— Стараюсь.
— А як тебе звати? Бо мене Любка.
— Сташек... Станіслав.
— Сташек, Стасік? Може бути. Ціле літо пастимеш корови?
— Як мене Митрич не вижене.
— Може і вижене. З тим дідуганом ніколи нічого не відомо... А я поки що не працюю. У школу також не ходжу: батька дома нема, брат на війні, мама хвора.
На кілька днів небо затяглося сльотавою імлою, отже пасли череду у приліску. Імла висіла над Золотушкою. День немилосердно продовжувався. Митрич роздував гаснучий вогонь, дим стелився низько і сльозив очі. Сташек збирав смолистий сушняк, а при нагоді жовті клейкі маслюки. Митрич зібрав декілька, набивав їх на кий і припікав на вогню.
— Тьфу! — Плюнув.— Без солі ніяк не смакує.
— То може заскочу в село і позичу? — запропонував Сташек.
— А то може і заскоч. До Бєлькових найближче.
Не встиг застукати у двері, коли в хаті загомонів собака.
— Тихо там, собако. А кого в таку негоду несе? — Любка стояла на порозі. Прибирала, а може змивала, бо мала на собі фартух у квіточки, підкачені рукави. Здивована здула неслухняну гривку з-над очей.
— Я прийшов позичити солі. Гриби з дідусем печемо, а без солі...
— Добре, добре, заходь до кімнати.
— Я увесь мокрий. Тут почекаю.
— Влазь, кажу тобі!
Почав стріпувати вологу, витирати траву і болото з босих ніг. Дві малі кімнатки. Білі стіни. Чистенько. Тепло. Вогонь бухав у печі. Відерце з намоченим пранням. Любка сягнула за сільницею, знизила голос.
— Бачила, що сьогодні тут пасете. Мала навіть прийти до тебе, але мама щось гірше стала почуватися. — Любка головою показала на кімнатку.
А там хтось сухо закашляв.
— Хто там у нас, донечко?
Любка притишеним голосом до Сташека:
— То мама! — і відразу голосно: — То той поляк, мамо, Стасік, що з Митричем корови пасе, я говорила тобі про нього. Прийшов солі позичити, гриби собі печуть.
— Поляк, кажеш? А покажи мені його тут на хвилинку.
— Чуєш? Ну йди туди, йди. Адже тебе не укусить.
На високих подушках під головою лежала стара жінка. Сиве волосся, обличчя мов вапном побілене, худі долоні нервово перебирали пальцями по одіялі. Великі блідо-блакитні очі. Сташек вклонився і сказав:
— Здраствуйтє.
Хвора пробувала всміхнутися. Голос в неї був лагідний.
— То ти той поляк? Люба мені розповідала. Як тобі тут?
— Привик уже.
Хвора опанувала атаку кашлю. Махнула рукою. Любка потягла Сташека в кухню. Вхопив у загорнуту ганчірку сіль і побіг до Митрича. А коли біг, усе чув тихий голос хворої і голову дав би собі відрізати, що мати Любки слово «поляк» вимовила не так, як це говорить росіяни: «поліяк», тільки нормально: «поляк»!
Любка підкормлювала його час від часу. Найчастіше приносила смажені коржики. Насміхалася зі Сташекових відмовок, що зовсім він не є голодним.
— Говори собі на здоров’я! А зрештою мама мені казала, маєш це з’їсти і все!
— То може з Митричем поділюсь?
— А що тут ділити? Їж, їж, про нього не журись, він тутешній, завжди собі дасть раду...
Їв. Любка сиділа біля нього. Якщо не поспішала додому, щось йому розповідала. Але найчастіше розпитувала його про Польщу. Все її цікавило, все непомірно дивувало.
— По-руськи говориш як руський, а читати по-нашому вмієш?
— Трохи читати по складах... Я не ходив у вашу школу.
— Хочеш, книжку тобі принесу?
— Не справлюсь з книжкою...
— Справишся, справишся! А в разі чого, то тобі підкажу.
А що за характером Любка була купана в гарячій воді, вже на слідуючий день принесла йому свою шкільну читанку і радила, щоб спочатку ознайомився з алфавітом. Сама запитувала про польські слова, дивуючись їх подібному звучанню.