— Як твою маму звали?
— Антоніна...
— А знаєш, як моя? Альбіна!
— Альбіна?
— Дивуєшся? І маєш рацію. Альбіна — це не російське ім’я. А знаєш, яке мама мала прізвище? Врублевська!
— Врублевська?
— Щось тобі ще скажу, тільки дай чесне піонерське слово, що мене не видаш? Даєш?
— Слово можу дати, але піонером то я ніколи не був.
— Не має значення. Аби тільки кому не вибовтав. Пам’ятаєш, коли ти по сіль до нас прийшов? Ну, то ввечері присіла я біля мами перед сном, а ця спочатку тебе згадувала, що ніби такий бідний, бо сирота. Ну й що ти тут є серед чужих, далеко від Польщі... Так над тобою розчулилася, аж заплакала. А потім раптом звірилися мені під великою таємницею, так як я зараз тобі, що її батьки також були поляками! Ти уявляєш собі? Ну й у зв’язку з цим вона також є полькою: Альбіна Врублевська! То мабуть, і у мене трошки польської крові тече. Ніколи раніше мені про це не говорила. Ніколи... Мабуть, тільки мій батько про це знав. А моїх дідусів, тих Врублевських, то ще за царя в Сибір з тої твоєї Польщі вивезли. Журиться, що вже польською мовою розмовляти не вміє. Лише кілька слів у її пам’яті вертиться. І до молитви хреститься якось інакше, ось так, один хрестик на грудях робить. Навіть не вмію тобі цього добре показати.
— Мабуть, так, — Сташек поволі перехрестився.
— О так, саме так! А ти молишся?
— Інколи...
— Бо я то ні. У школі нас вчили, що Бога зовсім нема. Стасю, прошу тебе, мусиш колись знов до нас забігти, з мамою поговорити. Може якраз собі щось по-польськи пригадає. То як польською мовою буде школа?
— Школа.
— Тайга.
— Тайга. Нема у Польщі тайги, але називається так само, бо тайга, то тайга.
— Ой караул! Мушу вже летіти. Але тобі сьогодні наговорила. Стасю, якщо ти перед кимось вибовкаєш, то не знаю, що тобі тоді зроблю.
— Не бійся, камінь у воду!
Коли перебралися разом з чередою на ту далеку базу, майже з Любкою не зустрічалися. Читанку, яку йому подарувала, носив у торбі і у вільну хвилину щось там собі читав по складах.
Пізнє літо було сухе, гаряче. Навіть ночі не давали холоду. Тільки ранок бадьорив тайгу, людей та худобу. Того вечора доярок дуже довго не було видно. Корови з повним вим’ям сумно ревіли, очікуючи на доїння. Сташек також нервував, бо саме сьогодні хотів побігти з пляшкою молока до Вовчого. Лише Митрич спокійно варив, помішував у горщику грибний суп. Вже зовсім посутеніло, коли Сташек піймав з віддалі туркіт воза і побризкування порожніх банок на молоко.
— Митрич! Баби їдуть! — гукнув і побіг їм назустріч. Майнула йому думка, що їх налякає. Причаївся за деревом, а коли під’їхали, раптово вискочив. Кінь налякався і баби трохи з воза не попадали.
— От дурний чорт, але нас налякав! Думала що то «мішка», трохи мені серце не вискочить! — нарікала Дарія.
— А зі мною не привітаєшся?
Любка! Тепер Сташек був вражений. У темряві не помітив дівчини.
— А що ти тут робиш?
— У відвідини до тебе приїхала. А що, не можна?
— Не жартуй.
— Налякався такого гостя, що?.. Мамі стало краще, зате Наташка захворіла, ну то доярки мене взяли, може їм придамся.
— Придатися, придатися! — Дарія впала їй у слово. — Берись зараз за ганчірку, відерце води, і протирай банки, щоб на удій чистенькі були.
Того вечора Сташек не побіг на хутір. Невпевнено виправдовувався сам перед собою, що дуже пізно, уже майже ніч. Та насправді, про Любку йому йшлося. У проблисках вогнища поглядав на неї з цікавістю, здавалося йому, що немов протягом цього часу змужніла, погарнішала. Цікаво, де буде спати!? Мабуть, як і всі баби, на спільних нарах в кімнатці. На цих самих нарах Митрич зі Сташеком мали своє лігво. «Як то добре,— думав Сташек,— що прийшло мені в голову свіжої сосни і папороті на нарах постелити».
Доїння закінчили. Заспокоєні корови повкладалися покотом в обійсті, дрімають, пережовують. Доярки розсілися навколо вогнища, сьорбають суп з грибів, окрашений молоком, хвалять дідусеве кухарювання. Ніч така темна, що нема темнішої. Хоч і безвітряна, тайга все одно шумить, говорить щось по-своєму. У глибокому скелястому каньйоні Золотушка булькотить, шипить піною, обвивається вирами об каміння. Погукують сичі та сови занепокоєні, що відблиски вогнища порушують їхнє нічне життя. Баби довго не лягають спати. Говорять, жартують, плачуть. Невже багато потрібно в такий час, щоб при бабських спогадах і жалях переплітався сміх з плачем?
— Ой ви, баби, мої баби! Може вистачить на сьогодні тої тяганини? Витріть носи, заспіваємо краще. Дарія, починай!