— Гляньте, кого вам сюди привела! Я подумала, поки Зінки немає, нехай цей хлопець трохи «допоможе». Що, баби!?
— Покушай, Стасю, морковки, тільки швидко, бо як тебе та заушниця тут застане, то всі разом не позбираємося.
Сташек пізнав по голосі Дарію. Нюрка засичала йому в ухо:
— Понапихай картоплі, де тільки зможеш, і тікай! Тільки поспішай, Стасіку, поспішай.
Не треба йому було два рази повторювати. Вже навіть не пам’ятав, коли Броня варила йому дома картоплю. Тільки її смак відчували у водянистому картопляному супі з їдальні. Спішно навантажував картоплю, спочатку в кишені фуфайки, потім за пазуху, а коли вже не мав куди, у свої мішкуваті штани, у ногавиці. Раптом двері заскрипіли, до погреба вдерся холод, а разом з ним слабке світло надвечір’я. Наляканий хлопець засунувся за високу картопляну призму.
— Це що, літо? Закривай швидше, не бачиш, який холод валить?
— Не верещи, Даріє, закриваю, закриваю... Ну то закінчуйте на сьогодні, баби, я прийшла погріб закривати.
Баби одноголосно запротестували:
— Як це закривати? Адже надто рано.
— А що ви такими роботящими стали?
— Ще з півгодини треба, кошики не наповнені.
— І соломи зо дві в’язки до стайні треба принести, бо там ззаду діра, аж небо видно. Морози йдуть...
— Ну то йди, Нюрко, по ту солому. Закриваю сьогодні раніше, бо Абрамов партійні збори скликав.
Нюрка зі Студіліною вийшли. Сташек ледве виліз з-за призми.
— Але нам страху нагнала. Ледве вдалося її обманути. А то зараза, та ще й партійна, дивіться на неї! А коли то вона у партію встигла записатися? Побачите, баби, що Зінка ще того клишоногого Абрамова вигризе і управляючою в радгоспі стане, сука така...
— Не говори стільки, Даріє, тільки швидко виглянь, чи її там десь не видно. Хлопця треба тихенько випустити.
— Не бійся, вже її там Нюрка припильнує. Ну, котись, Стасіку, тільки вважай, щоб тобі картопля яєць не роздавила. Жаль було б, бо на племінного мужчину мусиш вирости!
— Перестань, Даріє, молоти язиком. Тікай, хлопче, тікай і канцелярію здалека оминай.
Листи з фронту! Нарешті до Булушкіно прийшли перші листи від поляків. І то в усі сім’ї відразу, немов зговорилися. Тільки Бронек Шушкевич нікому не написав. Не міг, не хотів, не мав до кого? А хто там його знає. Гонорка Ільницька, хоч одержала листа від шлюбного Флорека, була відсутністю звістки від Бронека явно обманута. «А може, замість до мене до тої руської Нюрки написав?» Любила його завжди Гонорка, незважаючи на всякі Бронекові зради і зловживання її довірою.
Сташеком оволоділа радість, перемішана зі злістю і жалем. Лист від батька! Отже, живий! То найважливіше. Ну й це, що нарешті є з ним контакт, можна буде до нього написати. Не загубиться, Сташека з Тадеком також не загубить, а коли війна закінчиться, приїде по них і забере у Польщу. Сташек був злий, бо листа з канцелярії забрала Броня. Вона перша, втішена й щаслива, сповістила про це Сташеку, коли пізно ввечері повернувся з роботи. Мав жаль, що батько не написав йому, тільки їй, Броні. То до неї лист був адресований.
— Стасю, татусь до нас написав! Нарешті, нарешті, бо я вже... Ось, маєш, подивись...
Сташек з побожністю держав у руці трикутник листа із фронту. Здалека прийшов? Пізнав невправний почерк батька. «Гражданка Броніслава Барська...» Глянув на зворотний бік: «Ян Долина — Польова Пошта 63-409». І все? Де то є, що означає цифра: «63-409»? Яка околиця, яке місто за нею скривається? «Броніслава...» До неї листа адресував. Не до мене.
— Читай, Стасю, читай,— заохочувала Броня. Сташек розкладав трикутник. «Кохана Броню! У перших словах мого листа доповідаю тобі...» Сташек віддав листа Броні.
— Не дочитаєш? Чому?
Без слова грюкнув дверима, вибіг за ріг хати і притулив голову до стіни.
Ще цього самого вечора зібралися всі у бабуні Шайніної і до пізньої ночі розповідали собі про фронтові листи.
— Щоб тільки знов їх за якісь далекі кордони не вивезли, так як з отим нашим військом зробили. Нас у Сибіру залишило, а само до якогось Ірану чи кудись там ще пішло, за якимсь генералом пішло.
— Боже, борони, Боже, борони, того то я мабуть не пережила б.
— Щоб тільки, бідолахи, нам на тій війні пережили. Видно, на велику битву їх готують, тільки що написати про це не вільно. Цензура!
— Моєму то аж майже півлиста вимазали!
— Багато наших з Червоного Яру там зустріли. Янек пише, що зустрів там Земняка, Малиновських, обох Куриляків, Станітів, Чуляків, Дуду, а з дівчат, то Вандзю Малиновську, Зонтківну, Гелю Шайнову, Целіну Біалерову. Ну і, не повірите кого? Даниловича!