— Ісусе, Маріє, матір Божа! То кажеш, що навіть Данилович знайшовся? Це справжнє щастя.
— А наш Сташек пише, що разом з Янеком Майкою служить!
— З Янеком Майкою? То з цього виходить, що він ту свою бурятку десь там під Калючим у тайзі залишив.
— Залишив, залишив! А нас хіба не залишили? Чи мало бабів і дітей навколо? Війна є війною.
— Щоб тільки Господь Бог їх там, бідолах, мав під своєю опікою.
— Дай, Боже, дай, Боже. Ну й щоб до тої нашої Польщі якнайшвидше дійшли і нас з цього дому неволі забрали.
Коли в хаті були тільки самі, Броня вийняла листа з кишені і поклала на столі.
— Не будь дикуном, Стасю! Це лист з війни від твого батька, отже держи його і прочитай... Жалкуєш, що написав до мене? Я справді вважаю тебе дорослим хлопцем. І накидатися тобі, вважати себе твоєю матір’ю без твоєї волі не думаю. Залишаю тобі листа на столі і якщо хочеш, читай. Зрештою, не лише до мене твій батько там пише. До тебе з Тадзьом також.
На цей раз Броня зопалу вийшла з хати, хоч дверима не грюкнула. Сташек відчув себе ніяково. Стояв якийсь час на середині кімнати, потім підійшов до стола і простяг руку за листом...
15
істі зі світу про те, що діється на фронті, доходили до Булушкіно із запізненням. Перед самим Святвечором 1943 року, коли Сташек зайшов у канцелярію запитати про листи, управляючий Абрамов показав йому газету.
— Приємно читати, хлопче. Молодци поляки! Газета «Правда» про ваших пише. І то як! Візьми її собі на хутір, прочитай там своїм. А листів, на жаль, нема.
Сташек простяг руку за газетою, але не встиг на неї глянути, бо у канцелярію увійшло кілька жінок, серед них Дарія. Внесли з собою гомін, повіяли морозом, голосно тупотіли, струшуючи з валянок рештки снігу.
— Що скажеш, Кузьмичу, листи є? Котра з нас сьогодні потанцює?
— Зачиняйте швидше, морозу сюди мені не пускайте. Якраз потанцюйте... Нема сьогодні листів!
— Але газети прийшли. А що ти, Стасіку, там вивчаєш?
— Вивчає, бо якраз має що: на фронті поляки з Гітлером бій звели! Тому вивчає,— вирулив хлопця Абрамов.
— Ану покажи, Стасіку, де про це пишуть. Зараз, зараз, о, є! «На западном фронте, в боях под Леніно недалеко от Смоленска, 1-я Польская Пехотная Дівізія ім. Тадеуша Костюшка провела кровопролітний побєдний бой з гітлєровскімі захватчиками...» — Дарія припинила читання і без більшого ентузіазму віддала газету хлопцеві: — кров, смерть, каліцтво, чим тут тішитися? То кажеш, Кузьмичу, що листів сьогодні нема?
— Нема, баби. Листів нема. Але нещастя і на цей раз нас не обминуло.
— Кого?
— На Митрича Панкратова на цей раз випало...
— То, значить, іхній Пєтька загинув!
— Боже ти мій! Одного тільки синочка стара Анфіса мала, вискребла з-під серця, єдину надію на старі літа...
Сташек запихав газету за пазуху фуфайки. Жаль йому було дідуся Митрича, до якого за літо прив’язався як до когось близького.
— Знає вже? — запитала Дарія.
— А ніби звідки? Пошта тільки при нагоді прийшла, а тепер надвечір хто на Вовчий волоктися буде? Завтра вранці треба буде з цим нещастям якось справитись. Мабуть, щоб... Ну так, адже ти, Стасіку, живеш на хуторі! Занеси Панкратовим «похоронку».
Абрамов немов цією нагодою втішився і простяг руку з «похоронкою» до Сташека. Дарія зі злістю вирвала конверт.
— Ти збожеволів, Абрамов? Совісті мабуть не маєш, щоб хлопця таким нещастям обтяжувати. Це твій службовий обов’язок. Запрягай коня до саней і їдь. А якщо тобі не хочеться сраки на мороз рушити, сама Митричу «похоронку» занесу. А що сталося, то вже не відстане. Війна проклята...
Невеселий був цьогорічний Святвечір на хуторі. Газета, принесена Сташеком, також нікого особливо не порадувала. Хто вмів думати, той знав, що після такої кривавої битви, в якій поляки десь там під Леніно взяли участь, не одного забракло. «Не дай, Боже, мого!» — думали собі потайки жінки. Але голосно втішали одна одну, як могли.
— Ого, ого, коли там та битва була! Адже газета стара, з-перед кількох місяців. Якби так, не дай, Боже, з нашими якесь нещастя, то адже ж повідомлення прийшло б.
Якось, повертаючи з роботи, Сташек здобувся на відвагу і зайшов до дідуся Митрича.
— Я подумав, дідусю, що може тобі треба щось допомогти? Холодно, може дерева...
— Дякую, синку, якось собі раджу. Тільки старуха моя після того нещастя занедужала, не встає. Дам тобі картки на хліб, то якось часом по дорозі принеси.
Зимою роботи в совхозі було менше. Може тому деякі неділі були вільними. У такі дні Сташек зі своїм дружком Казіком Грубою вибиралися до навколишньої тайги у пошуках заячих слідів, щоб закласти на них тенети. Петлі робили із заржавілого дроту або сплітали з кінського волосся. Зайців-біляків не бракувало. І, можливо, хлопці частіше добували б їх із тенет, якби не лисиці та вовки. Особливо ті останні жодної поваги до молодих мисливців не мали. Справа полягала в тому, щоб вночі встигнути по здобич перед диким звіром. Цієї зими вже кілька разів бувало, що замість задубілого на морозі заячого тільця знаходили біля петлі сліди крові і шматки шерсті. Швидко також навчилися розпізнавати, хто їм тої шкоди наробив.