Уночі попорошив свіжий сніжок. Це було завжди добре для заячих ловів. Коли на світанку прибігли переглядати тенети, два заячі тільця стали їхньою здобиччю.
— Справа ясна! — радів Казек. — А що буде, як решту перевіримо. Головне, що вовки не встигли.
Сонце встало. Засніжена невелика галявина іскрилася срібними кристаликами. Хлопці шмигляли вздовж заячої стежки, яка бігала молодим сосняком. Стріпуваний з галузок сніг обсипував їм обличчя, влітав за коміри. Вже мали допасти до лісової галявини, коли раптом... На галявині, навколо старої самітної сосни гуляли кілька вовків і щось там розривали на шматки. Мабуть, зайця витягли з петлі. А може сарну допали? То щось мусило бути свіже, бо серед оскаженілого гарчання вовків криваві плями розбризкувалися на сніжній білизні. Найобережніше, як тільки вміли, відступали в глиб молодняка. А вибравшись звідти, щосили в ногах тікали у напрямку хутора. З цього страху зробили якусь помилку, бо вибравшись на поля, які тягнулися аж під хутір, помітили, що вовки ними заінтересувалися. Вовча зграя вилетіла з молодняка і повільно прямувала по їхніх слідах.
Сніг був сипкий, хлопці западали в нього глибоко. Зграя прискорила рух. До хутора було ще далеко. Хлопці явно підупали силами. Все частіше оглядалися на вовків.
— Кину їм зайця... — вирішив Сташек. Казек свого біляка двигав далі. Вовк у голові колони зацікавився покинутим зайцем. Зупинився. Порився лапою. Підкинув зубищами тільце зайця вгору і, клацнувши кілька разів пащею, розірвав його на шматки. Вовки на хвилину зупинилися. Але тільки на хвилину. Сташекового зайця вистачило їм на одне ікло. Казек без слова залишив їм свого.
— Повертаємо у тайгу! Вліземо на дерево...
До краю тайги їм було близько. Тим часом вовки сховали по дорозі Казекового зайця і явно поміняли тактику. У той час коли зграя обходила втікачів півколом, щоб відрізати їх від лісу, могутній головний самотньо мчав прямо за ними. Сташек, знесилений, зупинився. Скутий жахом, дивився, як могутній звір мчить крізь замети довгими стрибками, зіяє роззявленою пащею. «Кінець нам...» Тоді гримнув постріл. Вовка кинуло вгору, звалило у сніг. Другий постріл. Зграя після втрати провідника зробила раптовий поворот і тікала у напрямі молодняка.
Хлопці стояли з дідусем Митричем над поваленим вовком. Звір був потужний. Червоні баньки. Гострі великі зубища.
— Стара знайома! — Митрич перевернув вовка на другий бік і серед густої шерсті відшукав глибокий шрам. — Минулої зими я у неї стріляв. Думав, дурний, що вже сюди не повернеться. Забув, що тутешні болота, то її родинні місця.
— Це вовчиця, дідусю?
— А що, не видно? Завжди найсильніша самка вовчим стадом верховодить. Вона найкраще знає, як поживу здобути. А так, правду кажучи, то я на рябчиків вибрався, для хворої старої за поживною їжею. Кулі в останню хвилину встиг перезарядити.
Зима була важка. Голодна. Та ще й тривожна. Броня працювала в тайзі. Сташек їздив на далекі галявини за сіном. А як було треба, до тайги по дерево. Увечері після роботи Сташек з Казеком мали ще повертатися на хутір. Але перед цим заходили до їдальні. Належала там їм миска гарячого супу. Зголоднілим на морозі навіть у голову не прийшло, щоб від неї відмовитися. Цілий день мріяли про ту хвилину, коли в теплі їдальні відчуєш гарячу миску в окостенілих від морозу пальцях, будеш вдихати роздутими ніздрями шугаючу з неї смачну пару, дерев’яною ложкою вливати суп до засохлого від голоду шлунка, поволі смакувати і жаліти, що його так швидко забракло. Потім заходили по хліб до магазину. І лише тоді марширували на хутір.
Зимою Сташек завжди розминався з Любкою. Якоїсь вільної неділі повинен був зранку чергувати біля коней. У неділю Абрамов дозволяв бабам радгоспним конем привозити собі трохи дерева на опалювання. Любка прийшла по підводу. Одягнена у зграбний підкожушок, окутана білою вовняною шаллю, виглядала гарно. Мабуть, навіть підросла. Удавала ображену.