Ваші батько Ян Долина».
Довго морочив собі голову відповіддю. Ніколи ще не писав листа. Броню про допомогу соромився просити. Але якось кілька речень надряпав і віддав листа у канцелярію. А коли вже його віддав, подумав, що замість описати батькові, що тут у Сибіру чути, морочив йому голову, якимись нісенітницями: скількох німців батько вбив, чи мають там польські мундири, які носять шапки, чи тільки одні шоломи і чи є на них польські орлики...
А життя бігло вперед. Булушкінські баби мали не будь-яку плетунську сенсацію. Бо ото Нюрка Шишкіна, солдатка і воєнна вдова, народила сина! Хлопець був як на підбір, здоровий та ненажерливий. Видно, у маму вдався, бо Нюрка вже два дні після пологів встала з ліжка і пішла на роботу. Її чоловік, з яким дітей не мала, загинув відразу на початку війни, ще восени 41 року. Над чимось іншим морочили собі голову баби: хто був батьком новонародженого? Адже у Булушкіно чоловіка навіть зі свічкою не знайдеш. Абрамова баби виключили. Приїжджий міліціонер міг бути підозрілим, але того увесь час тримала під спідницею Маруська Погребіха. Поза радгоспом Нюрка не висовувала носа, щоб якийсь самець при нагоді живіт їй надув. Ну, отже, хто є той батько? Баби взялися в жменю, подумали й легко на пальцях порахували, що рівно дев’ять місяців тому Нюрка взяла собі квартирантом одного такого поляка. І пішла чутка по селу: Нюрка Шишкіна малого поляка народила!
Управляючий Абрамов також не приховував зацікавлення і нетерпляче чекав, коли нарешті та Нюрка прийде до канцелярії, щоб згідно з законом нового громадянина зареєструвати. Навіть її до виконання цього обов’язку при нагоді підганяв.
Нюрка зачепила Сташека, коли той повертався з роботи й затягла до свого дому.
— На хвилиночку, Стасю, маю до тебе справу. При нагоді побачиш, як мешкаю. Адже ти в мене не був.
Дім Нюрки був солідний, з ґанком і прибудовами, і як усі сибірські доми огороджений високим плотом з дощок.
— Наш сімейний дім. Дідусь у мене тільки залишився. З ним живу. Старий та глухий, як пень. На печі увесь час тільки грівся би, жер і махорку палив. А дим моєму синочку шкодить.
На ліжку обкутане подушками, що ледве голову йому було видно, смачно спало немовля. Нюрка знизила голос до шепоту:
— Спи, моя крихітко, спи... Гарний, чи не так?
Ні так, ні сяк — кивнув головою. Все не здогадувався, навіщо Нюрка його до себе затягла. Хазяйка посадила його за столом, сягнула до печі по казанок, налила йому в миску густого круп’яного супу і наказала їсти. Дідусь ворухнувся на печі, отже і йому миску подала.
— Нібито глухий і підсліпуватий, але їжу відчуває відразу. А справа в мене до тебе, Стасю, така.— Нюрка підсіла до столу.— Я буду говорити, а ти їж, їж, не заважай собі. А справа в мене така більш особиста... Я могла б, власне кажучи, якусь з ваших польських баб запитати, але не так добре їх знаю. А зрештою баби, як баби, відразу все рознесли б. Вже зараз у селі всіх собак на мене вішають. Мабуть, ти чув?
— Мені так ніхто нічого не говорив.
— А у Вовчому польські баби про мене не говорять?
— А що ніби таке мають говорити?
— Що про мене говорять? Ціле Булушкіно аж трясеться, що мій синок — то поляк! Розумієш тепер?
— Не дуже. Як це... Поляк?
— Ну ніби то що я його з поляком сплодила! Розумієш? І скажу тобі відразу, що це свята правда! Чи то якийсь гріх? А знаєш, хто з ваших поляків є його батьком? Одній тільки Дарії у таємниці я сказала. Не знаєш? То тобі скажу: Бронек Шушкевич!
— Бронек Шушкевич?!
— Він самий! І жодного гріха в цьому не було. Була любов, ось що! Коли тут у мене Бронек поселився я від двох років була вдовою. Мого Льоню, нібито мого чоловіка, забрала війна. Добрий був чоловік, світи, Господи, над його душею. Майже два роки минуло. А з Бронеком ми зійшлися як то баба з чоловіком... Потім і Бронека війна покликала, а мене від нього Бог синочком порадував... А в мене до тебе є справа ось така: бажаю до Бронека на фронт написати листа, про народження сина його повідомити. Мушу той батьківський обов’язок виконати, щоб потім, коли наш синочок, дай, Боже, йому здоров’я, виросте, не мав до своєї родительки претензії, що його в немовлячому віці перед рідним батьком утаїла. На жаль, як тут написати, коли адреси Бронека на фронт не знаю і по-польськи жодного слова не вмію. Бронек у російській мові також слабий. Напиши мені, Стасіку, лист до Бронека на фронт! Напишемо йому в тому листі радісну звістку, що синок йому народився. І що він здоровий, і подібний до батька, як ті дві краплі води. Що у службових документах скажу записати йому батьківське прізвище. Напишемо, що ім’я дам малому Бронек, батьківське. І що він поляк, так малому в свідоцтві про народження запишу. Ну й напишемо ще в тому листі, що я, то значить Нюрка, нічого від нього, то значить від Бронека, не хочу: жодних якихось там аліментів або чогось подібного. Щоб з приводу цього не журився. І ще напишемо йому, що тільки Бога про одне разом з маленьким синком просимо, щоб на тій проклятій війні кулі його обминали. Ну й щоб якщо буде така його воля, пам’ятав, що тут, у Булушкіно в Сибіру, народився у нього й тужить за своїм рідним татусем його маленький синочок.