До цього часу ще не траплялося, щоб у Булушкіно хтось із фронтовиків повернувся: хоч би каліка або воєнний інвалід, бо про відпустки навіть подумати ніхто не насмілювався.
Лише напровесні сорок четвертого року до села повернулися з війни двоє воєнних інвалідів. Першим повернувся Іван Астаф’єв, довоєнний управляючий радгоспу. Невдовзі після нього Олександр Погребіхін, радгоспний механік — золоті руки. Астаф’єв втратив на війні одне око та руку. Погребіхіну ногу відірвало на міні...
Привітати Астаф’єва примчало все село. Кожний був цікавий всього: як виглядає, що то за війна, коли врешті закінчиться, ну й чи там часом Астаф’єв когось з булушкінських свояків не зустрів. Астаф’єва, чоловіка ставного і не старого, явно бентежило його каліцтво: пустий рукав, засунутий за пояс військової обвішаної медалями блузи, і чорна пов’язка на пустій очній ямці. Діти, дві дочки-близнючки, не давалися відігнати від батька. Вєра, радгоспна бухгалтерка, помолодшала і щаслива ставила на гостинний стіл, що тільки мала. Зрештою, за тутешнім звичаєм гості також наприносили, що могли. Пили, згадували, співали, плакали...
На привітання Саньки Погребіхіна також гостей не бракувало, бо Саньку всі любили. Лише деякі баби душилися зі злосливим задоволенням, як ця волоцюга Маруська гляне тепер в очі чоловікові. А Маруська, немов нічого, виконувала роль гостинної хазяйки. Голосно сміялася і частенько з Санькою чаркою стукалася. А щоб усім показати, як радіє з повернення чоловіка, пхалась до нього з підлесливим щебетом і поцілунками.
— А то з неї зрадниця, а то сварлива баба! — сичали між собою обурені жінки, які добре пам’ятали, як то Маруська під час Санькової фронтової відсутності безсоромно з приїжджим міліціонером дуріла. Тим часом Санька, нічого не свідомий, втішений і щасливий поверненням, вливав у себе смердючу самогонку буз усякої міри:
Лише через пару днів, відправивши малюків до своєї невістки, Санька зачинився з Маруською в хаті і бив точно і нахолодно так, що одну лікарняну милицю цілком на ній поламав. Маруська тільки важко стогнала, але плакати і звати на допомогу не відважилася. Лише її домашній собака метався, наляканий у сінях, і не дуже знав — вити чи гавкати...
16
а переднівку на Булушкіно упало нещастя голоду. На всіх. На людей і на їхню худобу. Старі згадували, що такого голоду тут не було вже років тридцять, коли радянська влада, розкуркуливши селян, вимела з сільських комор збіжжя до одного зернятка.
На цей раз війна не тільки чоловіків у них забрала, але що тільки можна було з’їсти, з села реквізувала. З булушкінського радгоспу вивезли до Тулуна майже усе збіжжя, картоплю, віддавали худобу і свиней на заріз.
Баби проклинали, що Абрамов погано управляє, державі віддає все, а в радгоспі не залишає нічого. Погреби і амбари були порожні. Від осені коні вівса в очі не бачили. Проріджена доставаками на м’ясо череда корів, випасених протягом літа, тепер на скупих порціях лісного сіна ледве держалася на ногах. Свині без висівок і картоплі здихали з голоду. А ще гірше, що людям борошна на хліб забракло. Для польських сімей з хутора, які жили тільки з того, що одержували в радгоспі, то було справжнє нещастя. А тут навіть супу в радгоспній їдальні не було вже з чого варити.
Полякам пригадувався страшний голоду тифозних бараках у Калючому. Повернулася куряча сліпота. Люди, які ледве стояли на ногах, випльовували зуби з прожертих цингою, кривавлячих ясен. І подібно як у Калючому голодну слабість використала малярія. Дітлахи цілими днями блукали по навколишній тайзі у пошуках їстівних корінців сарадели й черемши. Люди лазили по заледве відтанутих радгоспних стернях і кожен наполовину гнилий минулорічний колосок з кількома зернятами був для них цінною знахідкою. Але ще комусь із зголоднілих прийшла думка, щоб на картоплиську після зими шукати картоплі. Викопані з промерзлого польового болота картоплинки були погані, промерзлі за зиму і підгнилі. Але це нічого! Аби їх тільки було більше. Розмерзла картопляна м’якоть чорніла й починала смердіти.