«Не будемо цього нюхати, тільки їсти!» — пробувала жартувати Броня. Промивала гнилички начисто, товкла сирими у відрі і пекла з них у печі коржики. Спечені біліли крохмалем, на смак були солодкуваті і хоч смерділи гнилятиною, голодний шлунок напихали.
Броню гнобили атаки малярії. Тадек терпів вічно голодний, з впалими великими очима, з головою, обсипаною струнами. Сташек ні про що інше, ніж про їжу не міг думати. Сам голодний, журився ще й з того, що не може добути їжі хоча б тільки для молодшого брата. У тайзі без зброї поляки нічого вполювати не могли. На рибу було ще завчасно.
У селі доведені до відчаю баби влетіли якогось дня до канцелярії, проклинали п’яного Абрамова, який не міг прийти до нормального стану, забрали у нього ключі і у пошуках продуктів спустошували всі радгоспні погреби й амбари. Крім поганих підметених кількох пудів збіжжя і кількох мішків підгнилої картоплі, не знайшли нічого.
— Як це? То навіть на сівбу нічого той п’яниця не залишив?
— Що будемо сіяти, що садити?
— Давайте сюди Зінку! Адже бригадирша і партійна до того, разом з Абрамовим радгоспом управляє.
Але Зінка, передчуваючи ситуацію, сховалася десь собі на щастя! З цієї люті повибивали шибки у хаті Зінки.
— Нехай знає, заразо! До управління рветься, заушниця. За Вєрку, яка через неї десь там тепер у в’язниці гниє!
Мало бракувало, а сплюндрували б сільський магазин, якби не Нінка, продавщиця.
— Ви що, баби, збожеволіли? Грабувати хочете? А зрештою, що я тут таке від вас ховаю? Решту солі? Ті кілька пляшок горілки? Прошу, прошу, входіть, роздряпайте все, щоб тільки потім не жалкували!
Баби охололи, явно засоромилися. І, може, спокійно б розійшлися по хатах, якби з боку хлівів не прибігла задихана Нюрка.
— Баби, рятуйте! П’яний Санька влетів з рушницею до стайні і корови вбиває!
— Боже мій! Санька корови вбиває?
— Нічого, тільки мужик збожеволів! Що йому ті корови винні, ледве бідолашні на ногах від голоду стоять.
— А де його Маруська?
— До неї, суки, нехай собі постріляє!
— Лети якась по Івана Астаф’єва, самі собі з п’яним навіженим не дамо ради...
Заки баби добігли до хліва, Санька Погребіхін встиг застрелити дві корови. І абсолютно, може винятково, не був п’яний. Баби стояли, мов остовпілі. Санька опирався на милицях, спокійно закручував цигарку з махорки.
— Ну що так на мене витріщили очі? Спеціально вибрав молоді ялівки, щоб не тільні...
Убиті ялівки лежали біля дверей. Хоч стріляв у них з рушниці, небагато крові з них стікало. У дверях став задиханий Астаф’єв.
— Саня, що ти тут найкращого натворив?
Погребіхін виправився на милицях, виплюнув недокурок.
— Не для того, Баню, на фронті наші булушкінські хлопці віддають життя, не для того ми з тобою проливали кров, щоб тут наші діти з голоду здихали. Я у всякому разі довше на це дивитися не мав сил...
Невдовзі після того управляючий Абрамов по-п’яному втопився у піднесених водах Золотушки. Коли тверезів, не міг справитися з нещастям, яке впало на його радгосп. Журився, що йде весна, а тут нема збіжжя на сівбу. Отже, задумав собі, що негайно поїде до Тулуна, може, там йому допоможуть. Так подумав і не дав себе від цього наміру відвести. Якось сонячного ранку ковтнув склянку горілки для бадьорості, сів на свою Буланку і на очах майже цілого села хотів пройти весняне піднесення води в річці вбрід. Біля самого другого берега підхопив їх могутній вир, і кінь разом з вершником пішов під воду. За хвилину Буланка виринула з глибини, але вже без вершника, і видерлася на другий берег. Так утонув Абрамов. А збожеволіла зі страху Буланка протягом кількох днів бігала іржучи на тому березі, поки повінь не опала, і перевели її до села назад.
Абрамова замінив фронтовик Іван Астаф’єв. Коли брід на ріці нарешті усталився, Астаф’єв привіз з Тулуна трохи збіжжя та картоплі на посів. Ну й борошна на хліб кілька мішків.
А другого фронтовика, Саньку Погребіхіна, за вбивство корів арештували. Враховуючи його тяжку інвалідність, фронтові заслуги, ну й те, що ані шматка м’яса не взяв собі, тільки все пішло в їдальню на прохарчування для цілого голодуючого радгоспу, дістав за ті ялівки два роки табору. До арешту конвоювало його двоє міліціонерів, серед них Ковальов, той самий, який дурів з його Маруською, коли Санька воював на фронті. Санька, хоча для бадьорості випив, говорив тверезо, поголився і на військову блузу причіпив дві фронтові медалі. Своїх незліченних малюків у біляві чуприни обцілував і без будь-чиєї допомоги зручно скочив до воза.