— Ну як ніч? — запитав Микишка, але не чекав на відповідь, тільки заслонив рукою очі і дивився на сонце, що сходило. — Червоно сходить. Якраз своєчасно ми закінчили, бо, як не дивись, кожну хвилину лине дощ. Може, навіть сьогодні. Треба збиратися додому.
З хати почали вилазити заспані, скуйовджені і позіхаючі баби.
— Що, Анюта води ще не принесла?
— Мабуть, за нею пішла. Нема її в хаті...
Микишка порався, розпалюючи вогнище. Сташек вивів Сєрка з обійстя.
— Іду напоїти коня.
— То поквап її там з тою водою.
«Поквап, поквап...» Після такої ночі Сташек не дуже міг собі уявити першу зустріч з Анютою. Ніч ніччю, день днем: що їй сказати на привітання, як глянути в очі?
Ріка диміла ранковою імлою. То тут, то там плескалася риба. На другому, ледь видному березі попискували кулики, квакали скандальні качури. Анюти над рікою не було. Може, розминулися? Кінь пив воду довго, кількома заходами. Сташек зняв сорочку і вмився до пояса. Губи в нього були опухлі, підкусані.
Коли повернувся, баби кинулися до нього з претензіями, питаючи про Анюту.
— Я думав, що іншою стежкою повернулася. На водопою її не було.
Якась із баб помітила, що на нарах лежить одяг Анюти.
— А то божевільна! В одній сорочці, мабуть, по тайзі літає.
— Видно, знов божеволіти починає.
— Щоб тільки своєчасно повернулася, бо незабаром додому вирушаємо...
Чекали на Анюту майже до полудня. Лише потім занепокоєні почали її шукати і голосно гукати. Дідусь Микишка вистріляв на віват майже всі патрони. Тим часом Анюта зникла, немов під землю провалилася.
Два дні й дві наступні ночі ще на неї на Козацькій Галявині чекали. Вночі палили великі вогнища і наглядали. Удень шукали її в околиці, перевіряли береги ріки. Не знайшли ані сліду.
— Ну, нічого не вдієш, збираємося, баби, додому. У тайзі різне з людиною трапляється. А що, то не завжди довідаєшся. Часом через кілька років лише. А буває, що і ніколи... Може, ще живе десь там? Може, сама до села повернеться? А якщо її вже нема серед живих, то ми їй і так допомогти вже не зможемо, світи, Господи, над її душею. Рухаємося, баби, рухаємось!
Напівпритомний, переповнений почуттями вини, але все зберігаючий таємницю ночі, Сташек взяв нав’юченого коня за узду і поволікся слідом за тими, хто відходив. Усі, поки Козацька Галявина не зникла їм з очей, за кожним кроком оглядалися з тихою надією, що десь там у віддалі замайорить їм чорноволоса Анюта.
17
далека війна все тривала й тривала. Навіть Астаф’єв, який фронт мав за собою і був чоловіком начитаним, недурним, не вмів на тему кінця війни нічого конкретного сказати.
— Недовго вже, баби, недовго! Терпіли вже стільки, потерпіть ще трохи: закінчиться та війна, закінчиться!
— Але коли, Іване, коли? Невже ти не бачиш, що людина так далі жити не може? Не видержить... Ми що, худоба якась, чи що?
— Худоба не видержує, падає, а ми, баби, мусимо. Мусимо. Потерпіть ще трохи.
— Ти був на фронті, розумієшся на цьому воєнному принципі, то скажи, просвіти нас, темних, коли нарешті то закінчиться?
— Німця, баби, треба добити. Аж до їхнього Берліна треба фрица загнати. Бо як інакше? Ну й гонять його наші солдатики, щораз далі на захід гонять. У газеті пишуть, що наші вже до України дійшли, у Білорусі воюють. Небагато ще, і до Польщі дійдуть, а там вже тільки рукою сягнути до Берліна. Недовго вже тієї війни, баби, недовго...
На згадку Польщі Сташек наставив вуха. Коли Астаф’єв збирався до від’їзду з поля, Сташек попросив:
— Дзядзя Ваня, позич мені газету.
— Маєш. Потішся, хлопче, ваші вже до твоєї Польщі дійшли. Мабуть, твій батько з ними. Листи пише?
— Давно вже...
— Не журись, хлопче, то ще нічого не значить. На фронті з листами різно буває. Ось я сам писав листи з фронту майже кожного тижня, а тут повертаюся і довідуюсь, що тільки кілька з них дійшло. І то часом по півроку запізнювалися.
Польські сім’ї на Вовчому хуторі відчували себе загубленими й забутими. Від весни сорок четвертого листи з фронту перестали до них надходити. Ніхто не знав, ніхто не вмів їм пояснити: чому. Жінки терпляче на польову пошту писали, а відповіді як не було, так не було. Що з поляками на тій війні діється? Сім’ї щораз частіше почали зажурюватися, у головах їм роїлося від підозрілих сумнівів: а може, знов наших, як отих до Ірану, за якийсь кордон вивели?