Сташек приніс газету на хутір, присів ввечері осторонь і почав повільненько читати. І вірити йому не хотілось, що те, про що читає, може бути правдою: «У важких переможних боях з гітлерівськими загарбниками героїчна Радянська Армія визволила чергові міста і райони Західної України: Львів, Тернопіль, Коломию, Чортків, Заліщики і вийшла на рубежі рік Дністер і Серет». Хлопець по складах читав ці речення ще раз і ще раз. Відчував, як серце в нього б’ється щораз сильніше. У голові клубочилися хаотичні слова й картини: Ворволинці! Червоний Яр! Лани золотої кукурудзи. Арбуз, кавун, такий солодкий, соковитий і червоний. Вапняний Дністровий берег. Бадьоре купання у швидкому півколі Серету. Виноградні грона на південному стоку глибокого яру над Тупою... «Визволила Заліщики!» Це значить, що їх село, їх дім є вже вільні! А може, батько вже там є? Сташек зірвався і, вимахуючи газетним полотном, влетів у кімнату. Броня також недавно повернулася з роботи, сиділа за столом і дивилася, як Тадек їсть суп, який принесла йому з їдальні.
— Мамо! Дивись, що тут пишуть: наші Заліщики вільні! — Розкладав газету так спішно, що ледве братові супу не вилив. Броня дивилася за його пальцем речення за реченням. Лише коли закінчив читати, усвідомив собі, що вперше назвав Броню мамою.
Не спали цієї ночі на Вовчому хуторі. По кілька разів мусив Сташек читати про те визволення від німців їх родинного Поділля, Дністра, Серету і Заліщиків. Надія на швидке повернення до Польщі, до дому пробудилася знову. Видавалося їм, що це все вже так близько, як ніколи доти. Нічого, тільки якнайшвидше мандрувати до Тулуна і там сісти у поїзд, який їде на захід!
А коли ще Сташек дочитав, що«... наші війська, у співучасті 1 армії Народного Війська Польського, в районі міста Холм перейшли ріку Буг і почали визволяти територію Польщі...» — позбулися в цьому ентузіазмі всяких сумнівів і визнали, що час повернення близький.
— Про польське військо у російських газетах недарма пишуть!
— То, мабуть, і наші там десь є?
— Польщу визволяють!
— А як же інакше? Мусять там бути. Адже разом з росіянами на тому фронті воюють, за Польщу б’ються.
— Боротьба там напевно, битви! Ісусе дорогий, щоб їх тільки там...
— А тут листів вже від півроку нема. Ні слуху, ні духу...
— Виплюнь ці слова, в Богові надія!
Баби радилися тої ночі і вирішили, що наступного дня виберуться з цією газетою до управляючого Астаф’єва, щоб, де треба, довідався: чи можуть і коли поляки з Булушкіно повертати до Польщі.
Управляючий уважно вислухав їх. Заки відповів, узяв газету і ще раз щось там собі тихо читав. А, може, тільки збирав думки, що тим схвильованим і повним надії полькам відповісти.
— Газета є газетою, а життя — життям... Баби мої дорогі, адже війна ще не закінчилася! Невже ви цього не розумієте? Там ще зона прифронтова. Хто вас туди пустить? Викиньте собі це з голови. Ну й що з того, що ваше польське військо вже там є? Але ж там все ще війна. Війна! Треба чекати. Закінчиться війна, тоді поговоримо. Не бійтеся, нікуди від вас та ваша Польща не дінеться. Треба чекати, мої любі, терпляче чекати!
Вересень. Осінь блукає по полях. Тайга жовтіє. Посівну цього року провели в радгоспі з запізненням, збіжжя виросло погане. Трактор зіпсований. Коні комбайна не потягнуть. Косили збіжжя кінною косаркою, сікли косами. Звозили снопи на радгоспний тік. Але як їх молотити? Навіть ціпів не мали, бо то підручне приладдя разом з куркулями загинуло. Собі лише відомим способом Астаф’єв викомбінував бочку нафти і на урухомлення комбайну для молотьби цього вистачило. Молотили, сипали збіжжя в мішки, підготували транспорт збіжжя для держави. Зінка-бригадирша все точно в зошиті записувала і закривала збіжжя в амбарі.
До Тулуна везли радгоспне збіжжя на десяти підводах. Астаф’єв назначив для цієї роботи, до якої всі пхалися на перегони, також Гонорку Ільницьку і Сташека.
Гонорку Ільницьку польські жінки вибрали своєю «делегаткою», бо не лише зі всіх була найвідважнішою і найкрасномовнішою, але ще була і вдовою фронтового солдата. Сташека взяла собі помічником, бо міг вільно по-російськи говорити і навіть читати російською мовою вмів. У Тулуні мали зорієнтуватись, коли можуть повернутися до Польщі.
Вози перевантажені мішками зі збіжжям. Лісні дороги через тайгу погані. Коні, спрацьовані протягом літа, слабі. Майже три дні волоклися до Тулуна. Збіжжя до елеватора здали швидко, і Астаф’єв дав Ільницькій та Сташеку додатковий вільний день, щоб усі польські справи могли собі спокійно в місті полагодити.