— Я також при нагоді, де вдасться, буду питати, що з вами робити далі. Який нетерплячий народ, ті мої поляки!
Наближався вечір. Гонорка зі Сташеком вирішили, що підуть спочатку до лісопильні і там порозмовляють, порадяться зі своїми.
Місто було похмуре і безлюдне через дощ, який по-осінньому йшов не вгаваючи. Скрипіли старі дерев’яні тротуари. Під мостом широким виром мчала швидка Ія. Сташеку пригадався Карий: ріка скована льодом, кінь тоне в ополонці, госпіталь і нахилене над ним обличчя Цині Біалерової.
У лісопильних бараках маленькі вікна жовто світили слабими відблисками свічок. Ввійшли у темний коридор. Смерділо затхлістю давно не провітрюваного приміщення. За тонкими перегородками чути було голоси, якісь розмови, сміх, поплакування дітей.
— Уже не пам’ятаю, в які двері стукати... — журилася Ільницька.
Раптом хтось відчинив двері. У відблиску світла пізнали пані Корчинську.
— Добрий вечір, пані Корчинська. Це я, Гонорка!
Вражена Корчинська мало відерка з рук не випустила.
— Що це! Гонорцю, а звідки ти тут?
У лісопильних бараках квартирували пані Корчинська з Сильвією, старі Майки і сім’я Гібали з Ворволинців, яка цією весною примандрувала з тайги.
— А Целіна все ще в тому госпіталі працює?
— Целіна? Ну так, то ви нічого не знаєте! У польське військо пішла разом з нашими чоловіками. Санітаркою, служити добровільно зголосилася.
— Але то саме ви нічого не знаєте, що наші там на фронті Янека Майку зустріли!
— Неможливо! А то допіру Майкові зрадіють! Нічого про нього не знають. Думають, що Янек з тією своєю буряткою в тайзі назавжди загубився.
— А старий Біалер загинув на фронті. І Янек Барський, Ясек Куриляк, Флорек Ільницький...
На жаль, тулунські поляки про Польщу, а особливо про можливість скорого до неї повернення, знали не більше від тих, з далекого Булушкіно.
— Нічого не зробимо, мусимо чекати кінця війни, бо раніше нас з того Сибіру не пустять. Ніхто собі тут нами голови спеціально не морочить.
— А якби так самому поволі на захід їхати? Адже наші території вже звільнені від німців. Що нам тут гайнувати, коли там наші доми на нас чекають.
— Саме чекають! Українці, мабуть, усе пограбували. А якби ти навіть хотіла рушити тепер на захід, то яким способом у поїзд сядеш? Хто тобі дасть дозвіл? Хто тебе з роботи звільнить, якщо за саме запізнення на роботу недавно з нашого барака двох жінок на півроку в таборі праці зачинили. Не пожаліли, що чоловік на фронті, діти без опіки залишаються.
Гонорка вперлася!
— Якщо ми вже тут є, то чому нам не полазити по різних відомствах, про повернення до Польщі позапитувати?
Почали від НКВС. Гонорка трохи боялася, щоб їх знов за будь-що не зачинили, але лише у всевладний НКВС вірила.
— Ті чорти нас з Червоного Яру вивезли, увесь час нас пильнували, руські паспорти нам всовували, то хто як не вони будуть краще знати? А хай вони згорять, ідемо, Стасю, хіба нас тут не пожруть.
Постукали у хвіртку. Вартовий прочинив віконце і слухав, як йому пояснювали, що вони поляки і конче мусять зустрітися з начальником, бо справа в них важлива. Казав їм чекати і ляснув віконцем. З півгодини чекали, заки їх впустив. Розмовляв з ними якийсь цивільний з нервовим тиком: щохвилини шарпав головою то в один, то у другий бік. Може тому ходив туди й назад по тісній, задимленій кімнаті. Гонорка говорила, Сташек трохи перекладав.
— Закінчили?
Цивільний зупинився і, о диво, його голова знерухоміла, тик вщух.
— Ну то я тепер скажу вам своє. Війна триває? Триває. Що тепер є найважливішим? Найважливішим тепер є добити фашистського звіра. І ми його доб’ємо. А лише тоді, після війни, усі інші справи будуть вирішуватися радянською владою. Ясно?
— Адже в газеті пишуть, що Червона Армія разом з нашим військом дійшла до Польщі. То чому ми туди не можемо повернутися?
— Правда! І далі наші війська йдуть, як таран! Незабаром до Берліна дійдемо.
— Мій чоловіку польськім війську служив, загинув на фронті, о, прошу, тут є «похоронка».
— Похвально це, жінко. Співчуваю вам... Але то нічого не змінює. Принаймні на сьогодні. Війна закінчиться, тоді радянська влада всім іншим займеться. Можливо, вами, поляками, також. Працюєте?
— Звичайно, у радгоспі «Сибіряк».
— Ну і дуже добре. Працюйте далі по-стахановськи, вносіть свою лепту до швидшої перемоги. Чекайте спокійно кінця війни, а про інше хай у вас голова не болить. І хай вам часом в голову якісь дурні задуми не приходять! Воєнний закон жодної самоволі не підтримує: наприклад, самовільне залишення праці або місця проживання, не кажучи вже про мандрівку до прифронтової зони. На це дозволу ніхто вам не дасть...