Ільницька так рознервувалася, що до військкомату вже не хотіла зайти.
— Як НКВС до Польщі повернутися не дозволить, то хто тут інший щось може?
— Але військкомат то є військо: НКВС на війні не воює, то звідки може знати, що там на фронті діється? А як військо дасть нам «розписку» і дозволить повертатися?
— Якраз! Як хочеш, то йди до них сам. Полажу собі по базарі і за годину, ось тут, біля цих воріт чекатиму на тебе.
Правду кажучи, Сташеку було незручно йти у військкомат самому. Але то була тільки його найпотаємніша справа. При вході затримав його злегка кульгаючий черговий сержант, з червоною пов’язкою на передпліччі.
— Чого?
— Я хотів запитати...
— Скільки тобі років?
— Ну, ну, шістнадцять...
— Тікай з-перед моїх очей. І то вже! Шістнадцять років! Скоро з дитсадків почнуть до нас зголошуватися. Я вже вас знаю, ніщо, тільки фронт вам у голові!
У цю хвилину підійшов якийсь офіцер з чорною пов’язкою на оці.
— У чому тут справа, Селіванов?
— Доповідаю, товаришу майоре, шістнадцять років тільки має, ну то його виганяю. Незадовго дитсадківці...
— Почекай, Селіванов... Чого хочеш, хлопче?
Сташек витягнув із-за пазухи фронтового листа від батька і подав майору.
— Вже півроку, як батько не пише... Він у польському війську, на фронті...
— Ти поляк?
Сташек кивнув головою. Майор оглядав листа, голосно читав номер польової пошти.
— Листи з фронту довго йдуть... Ти знаєш, де твій батько може вже бути? У Варшаві, ріку Віслу форсує. Вчора було найсвіжіше повідомлення з фронту. Незабаром разом з твоїм батьком цілу Польшу визволимо, до Берліна дійдемо... По польовій пошті не вдасться зорієнтувати, де є солдат. Не журись, хлопче, батько напевно напише. Матері, сім’ї скажи, щоб не журилися.
— Мати померла... Можна ще запитати, чи ми могли б дістати у військкоматі посвідчення, щоб повернутись у свої краї?
— Ні, хлопче, це ще неможливо. А походженням ти звідки?
— Заліщики, над Дністром...
— Західна Україна. Чудовий край. Нічого не зробиш, хлопче, там прифронтова зона, треба чекати кінця війни. Ще щось?
— Товаришу начальнику, хай пан мене візьме, нехай пан відправить мене до польського війська! Добровольцем піду. Я сильний, давно вже працюю, з кіньми даю собі раду, на полювання ходив, стріляти вмію...
— Вистачить! То з тебе такий фрукт? Листів від батька не одержує, заговорює, чи можливо повертати вже у Польщу, і тут раптом — мисливець! Ні, хлопче. Не починай мені навіть про фронт. Повертай, звідки прибув, це все!
Явно рознервований офіцер повернувся назад і відійшов. Знічений хлопець сховав листа в кишеню. Сержант вхопив Сташека за плече, цілком зрозуміло для чого, щоб викинути його за двері.
— Марш мені звідси і щоб я тебе більше вже тут не бачив! Війни йому захотілося.
Сташек вискочив на ґанок. Пронизливий вітер затинав дощем. «Ні, то ні, без ласки! Сам собі дам раду». Відчув себе приниженим і злим. Навіть плакати йому не хотілося. Насторомив шапку на голову попрямував до хвіртки.
— Гей ти, поляче, ану зупинись на хвилинку!
Сержант, який догнав його, всовував йому в руку буханку хліба і банку з консервами.
— Бери, бери... Майор казав тобі дати: «Дай йому це, Селіванов, говорить, бо якось слабо той наш польський доброволець виглядає, хоч поїсть собі, додому буде мати з чим повертати...» Ну то я за тобою...
Гонорки на умовленому місці не було. Сташек пішов полазити по базарі. Знав його, як свою кишеню. Нишпорив по ньому з Тадеком, коли жили в Тулуні. Небагато тут протягом цього часу змінилося. Базар як базар, вздовж і вшир, скрізь процвітала мінова торгівля. У Сташека було кілька рублів, але нічого за них не міг купити. Міг обміняти буханку хліба і консерви, які подарував йому майор, але на це Сташек не зважився. Знаючи можливості тутешніх злодюжок, міцно стискував мішечок зі своїм добром під пахвою. Видивлявся серед таких, як він, обірванців, які нишпорили по базарі, свого знайомого Саньку. У натовпі зустрів Гонорку.
Повернулися під елеватор. Астаф’єв підганяв до від’їзду.
— Перед ніччю мусимо до Паскотини доїхали, а тут саме на дощ збирається... А для вас в мене нема веселих звісток: так як говорив, треба на всі рішення чекати до кінця війни. Поляки, не поляки, влада не хоче про жодні виїзди на захід чути.