— Знаємо. Ми були у військкоматі. І в НКВС були.
— УНКВС?
— А ніби де краще знають? Адже НКВС нас сюди в Сибір привіз, адже це НКВС...
— А диявол з ними, з цим всім! — Астаф’єв перебив Гонорку, явно не мав бажання на тему НКВС довго розмірковувати. — Нічого не вдієш, будемо того кінця війни разом чекати. Дасть Бог, якось дочекаємося, а потім побачимо...
Повертали до Булушкіно. Заки дорога заглибилася у темну тайгу, немов на прощання з Тулуном долетіло до них хрипле, довге ревіння паровоза. Кудись мчався поїзд, якого звідси не було видно. Може, саме на захід, у напрямку Польщі? Сташеку аж душа застогнала: коли врешті настане та хвилина, що сидітиме у поїзді, а той поїзд буде мчати і не затримається, аж тільки в Польщі! Тим часом темна тайга поглинула дорогу, вітер між деревами притих, дощ ущух. Дарія заспівала:
Решта приєдналася до неї:
Осінь. Поспішали з польовими роботами, тікали перед сльотою, копали картоплю, видирали із землі будяки та ріпу. Астаф’єв був добрим хазяїном. За час його управління покращало в радгоспі. Їдальня щодня варила обіди, пекарня пекла хліб, і кожен належні кількасот грамів за робочий день одержував. Тепер підготовлював радгосп до перезимівлі. Астаф’єв укомплектовував дві бригади: одну відправив до Золотушки ловити велику осінню рибу, другу в глиб тайги полювати і збирати м’ясо на зиму...
Сташека взяли помічником у бригаду мисливців. Здогадувався, що це завдяки дідусю Митричу. Було їх п’ятеро. Як Астаф’єву вдалося намовити старого відлюдника на цю виправу, залишилося його таємницею. Старого Панкратова вважали в Булушкіно найкращим мисливим. Навіть перед війною, коли в селі добрих мисливців не бракувало, ніхто Митрича у цій справі перевершити не зміг.
Йшли в тайгу щонайменше на тиждень, а може, навіть на довше. Усе залежало від того, як вдасться їм полювання. Вів дідусь Митрич. Йшла Дарія з важким мішком на спині і рушницею, перекинутою через плече.
Йшли ще дві баби: Мурашкіна, з якою Сташек був на сінокосах, і Капітоліна, спеціалістка із солення та копчення дикого м’яса.
Вели за собою двох в’ючних коней з притороченими бочками на м’ясо, мішком солі, фуражем, запасом харчів і всім потрібним для такої нагоди устаткуванням. Полювати мали у верхів’ї течії Золотушки. Ночували в тайзі біля вогнища і лише на другий день надвечір дісталися до мисливської напівдимної хатини.
Пощастило їм з погодою. Дощ ущух. Удень сонячно. Ночі були тихі, місячні. Осіння тайга — позолочена модриновою хвоєю. Червоніла гронами горобини. Годувала мисливців ягодами медяної «облепіхи» — рокитини, боровиками і дорідною брусницею. Тієї осені тайга була винятково родючою, особливо стосовно кедрових горіхів. Але вони приїхали сюди на лови, звірину на м’ясо добувати. Ролі в них були розділені. Митрич з Дарією полювали, дві інші баби займалися трофеями, четвертували м’ясо, підкопчували, солили і вкладали у бочки, чистили й сушили шкіри. Сташек був тут хлопцем до всього: дбав про коней, які спеціальними березовими волокушами стягували до зимовища тіла вбитих оленів і кіз, дбав, щоб не забракло сушняку на вогонь і свіжої берези для копчення м’яса.
Уже перші дні були для них вдалими. Блідим світанком по тропах до водопою Митрич застрелив двох оленів, серед них дорідного рогача з характерним багатим поріжжям. І немов цього йому було мало, наступної ночі пішов у тайгу сам, засів і при місячному сяйві застрелив ще одного. Дарія була не такою щасливою, але й вона застрелила непогане оленятко.
Баби варили жирні, багаті обіди. У казанку біля негаснучого вогнища завжди можна було виловити шматок копченої, пахучої рослинами дичини. Люди напихалися м’ясом, набивали зголоднілі шлунки. Навіть собаки, бо Митрич на цей раз забрав їх на лови, через кілька днів на підкинуті їм кості дивитися не хотіли.
Баби швидко насолили дві бочки першосортного м’яса, але ще дві порожні чекали. У диму коптилися жилаві голінки й голови. Окремо сушилися шкіри.
— Як так нам далі піде, то швиденько справимося.
Йшло так добре, аж тут раптом однієї ночі немов бритвою відрізало. Зірвався раптом холодний пронизливий вітер, небо затяглося густими хмарами і мрячило імлистою мжичкою. Недокопчене м’ясо, ослизлі шкіри сховали під дахом. Вогнище пригасло, дим волочився низько. Баби лускали з фіолетових шишок кедрові горіхи і виплітали з березового лика туяски. Митрич курив цигарку, підкладав до печі й споглядав у вогонь. Собаки дрімали біля його ніг. Сташек доглядав коней, приносив дерево до печі. Кілька днів так тривало. Якось після полудня Митрич вийшов перед хату і довго дивився в небо.