— Неначе трохи розпогоджується, мабуть, завтра буде погода. Пройдусь вечерком для впевненості по тайзі, кості випрямлю.
— Дідусю, я можу з тобою?
Хмари швидко зникали. Небо прояснювалось. Тайга була мокра після дощу. Сташек йшов крок за кроком за Митричем і намагався, як і той, йти безшумно, щоб жодна гілочка під ногами не тріснула. Митрич вів берегом ріки, потім повернув убік і почав спинатися на стрімку, порослу молодим сосняком височину. Біля її вершини Митрич приклав палець до рота. Сташек майже стримав подих. Пригинцем пройшли ще кілька кроків і присіли навпочіпки біля розкоріненої старої модрини. Звідси у просвічуванні місяця видно було широку галявину, яка поволі опускалася до ріки. А кільканадцять кроків від модрини — пошарпана вітрами скельова руїна. Митрич показав у напрямі прирічної галявини.
— Пасуться тут, солі шукають і до водопою сюди ходять. Може, сьогодні прийдуть.
Сховалися за великим стовбуром. Були з завітряного боку. Довго чекали мовчки і не рухаючись. Нічого й нічого. Раптом побачили. З-за скельової руїни повільненько висунувся і зупинився величезний звір.
— Сохатий! Самітник, мабуть, до водопою йде...
Митрич не торкався рушниці. Сташек зупинив подих, дивився і надивитися не міг. Лось був могутній. Сташеку видався вищим і дебелішим від коня. Звір підняв угору бородату голову з широко закривленою, лопатоподібною нижньою частиною голови і нюхав роздутими храпами.
— Старий. З десять пудів має, якщо не більше.
Лось продовжував стояти нерухомо, прямо у монументальній позі. Голосно втягував повітря, облизувався язиком. Раптом чи то застогнав, чи то хрипло заревів і, підносячи високо копита передніх ніг, повільненько попрямував униз до ріки. Сташек дивився за ним, мов зачарований, поки звір не сховався в густих заростях молодняка.
— Чому не стріляв, дідусю? Два кроки від нас...
— Ніколи, сину, у звірину без потреби не стріляй. А яка від сохатого нам користь? М’ясо вітром прошите, одне лихо. Дуже старий був, нехай спокійно своє доживе.
Наступного ранку в цьому ж самому місці дідусь з Дарією застрелили по гарній штуці. А Сташеку все більше кортіло, щоб самому заполювати. Але на його несміливі приставання Митрич все мовчав. Врешті Дарія не видержала і заступилася за хлопця.
— То навіщо ти йому берданку дав? Жартуєш собі з хлопцем? Як його з собою не візьмеш на полювання, то ще сьогодні зі мною піде.
— Бабська балакучість! — обурився дідусь на Дарію. Але ввечері довго пояснював Сташеку, якими набоями і на якого звіра заряджати берданку, як найзручніше з неї прицілюватися та попадати. Раненько підстерігали, коли сарни підуть видивленою стежкою до водопою. Коли нарешті показалися, Митрич вказав Сташеку на одного сарнюка і наказав стріляти. Було надто близько, щоб з такої відстані промахнутися. Сташек прицілився, стримав подих і вистрілив. Ще маючи на оці мушку дула, помітив, як влучений козлик підстрибнув угору, щоб раптом опуститися на коліна і поволі осунутися на траву. Стадце розбіглося, сполохане. Собаки, які мовчки стерегли ситуацію, раптом підняли гамір і кинулися до здобичі. Сташек за ними. Козлик ще жив. Навіть пробував устати, але собаки знов звалили його з ніг. Сташек відігнав їх і тоді побачив його очі. Козлик багато кривавив, гріб задніми копитами, безсило піднімав голову, а з його великих очей, які дивилися на людину, текли дзюрком сльози. Сташеку стало погано. Пав близький постріл. Вистріляна Митричем прямо в серце куля добила козлика.
— Нехай звір не мучиться. Як уже стріляєш, то так, щоб убити. Роги почав губити, тільки один йому залишився: олень губить роги напровесні, сарна-козлик тепер — перед зимою. Молодий, до котла буде якраз...
Тієї ночі по тайзі гуляв сильний вітер, скрипів і вив у дуплах та гілляках старих дерев. Собаки, які вночі спали разом з людьми в хаті, раптом тривожно загавкали і не давалися заспокоїти. Рвалися до дверей. Усі прокинулися і тривожно прислуховувалися. Вітер вив, дошки на даху тріщали. Непокоїлися про коней, які ночували у прибудові. Але, мабуть, усе було гаразд, бо коні не іржали. Налякані баби шепталися між собою.
Жодного сну до світанку не було. Але собаки вже більше тривоги не піднімали. Вранці, заки відчинили двері, довго й чутко прислуховувалися. Вночі вітер ущух. Було тихо. Коні за стіною хрустіли сіном. Озброїлися рушницями. Баби вхопили сокири. Крізь обережно відчинені двері випустили собак. А оскільки люди за ними не виходили, за хвилину повернулися, весело виляючи хвостами.