Тайга тонула у білизні першого, пушистого снігу. Жодного сліду навколо хатинки. А якщо навіть якісь були, то сніг їх засипав. Баби отріпували шкіри і дорікали одна одній за те, що на ніч залишили їх і тепер після того мокрого снігу мусять їх сушити. Раптом Капітоліна почала верещати.
— Баби, мабуть двох шкір нам бракує!
Перерахували ще раз, потім другий раз і справді двох оленячих шкір бракувало.
— Баби! У казанку майже зовсім м’яса не залишилося!
— Сокири нема! Добре пам’ятаю, ось тут, вбиту в пеньок я її на ніч залишила.
Занепокоїлися не на жарт. Але все-таки вночі тут хтось був. Митрич вирішив:
— Збираємося негайно в дорогу. Рушниць з рук не випускайте, розглядайтесь навколо. Я тим часом пройдусь з собаками по околиці. Держатимусь близько...
Митрич повернувся раніше, ніж його чекали. Біг від ріки і, задиханий, кричав здалека:
— Чайник з кип’ятком, якісь ганчірки давайте! Швидше, баби, швидше. І повернув. Сташек з усіх сил у ногах побіг за дідусем.
На березі Золотушки, у глибокій ніші під гіллям ялини, яка розрослася широко, лежав чоловік. А точніше те, що від чоловіка ще залишилося: кістяк людини, одягнений у неправдоподібне лахміття, майже босий, з запаршивілими долонями, з кігтями, мов пазурі, з обличчям у струпах, зарослий, з сивим волоссям. Чоловік лежав на оленячих шкірах заблюваний, давлячись непогризеними шматками м’яса. Ще давав ознаки життя. Його глибоко впалі, охоплені жахом очі нервовим тиком бігали вправо і вліво. Але не мав сили видобути з себе голосу. Баби обмивали йому обличчя теплою водою. Намагалися поїти, щось до нього говорили.
Не вдалося його врятувати. Важко було вгадати, в якому він віці. Не мав біля себе жодного клаптика паперу. Але напевно то був збіглий в’язень, клапті в’язничного одягу це підтверджували. Дві шкіри, сокира, що лежала біля нього, і зношений мішок з останками вареного м’яса легко довели, що то саме цей чоловік непокоїв мисливих минулої ночі.
— Чому ж бідолаха не постукав до нас, не попросив допомоги!
— Від голоду впав. Раптова їжа його задушила.
— Волі, видно, йому бракувало, тікав. Не видержав, не дійшов...
— Він, мабуть, з Аршана. Там якусь руду в’язні добувають і потім, мов мухи, від дивних захворювань гинуть...
— Буває, що з голоду в тайзі самі себе з’їдають мов людожери. Один другого без жалю раптом уб’є, зіжре і тікає далі...
— Золотушки держався, мабуть, до залізниці хотів дістатися. Тулун оминав...
— Що же не відважився, бідолаха, не постукав до нас. До чого то вже дійшло, що на цьому світі людина людини більше ніж дикого звіра боїться.
Поховали збіга там, де його смерть допала, на березі Золотушки. Могилу привалили камінням, щоб трупа ласі на всяке падло росомахи не вигребли. А на найближчій модрині, на знак, що тут людину поховали, дідусь Митрич висік православний хрест.
18
іч Сташека з Вовчого хутора до роботи виганяла, ніч приганяла. Ні на що інше зимою, коли день має тільки декілька сонячних годин, часу йому не вистачало. Винятком була вільна неділя, яка траплялася людям у радгоспі один раз на місяць. Але й у таку неділю Сташек не втрачав дня, тільки разом із Казеком Грубою світанком вирушали у тайгу. Там ставили пастки на зайців або полювали на сарни. Відколи дідусь Митрич позичив йому берданку, Сташек відчув себе справжнім мисливцем. Різно з мисливською здобиччю бувало, але час від часу щось йому вдавалося підстрелити, тоді цілий Вовчий хутір мав по шматку дичини.
Листів від поляків надалі не було. Жінки журилися щораз більше: «Що з нашими сталося? Адже неможливо, щоб їх усіх на тій війні повбивали. У Польщі вже повинні бути, про це газети пишуть. Що там з ними діється?»
Так дочекалися весни. Астаф’єв привіз із Тулуна запізнені газети, які били в очі тріумфальними заголовками: «У великому січневому наступі непереможна Червона Армія визволила столицю Польщі, місто Варшаву!» — «Громлячи тікаючі у паніці гітлерівські орди, Червона Армія наближується до кордонів Німеччини!» — «Як передвіщав товариш Сталін: і на нашій вулиці є тепер свято!» — «Усі сили для остаточної перемоги!» — «Громадяни! Товариші! Співвітчизники! День перемоги вже близько!» — «На Берлін! На Берлін!»
При таких радісних звістках про швидкий кінець війни, мов грім з ясного неба, вражали «похоронки». А привіз їх Астаф’єв дві. Одну дістали старі Сучкови зі звісткою про смерть сина. Друга «похоронка» була для поляків з Вовчого хутора. Сташек влетів у канцелярію запитати про листи. Астаф’єв без слів вийняв з шухляди службовий конверт. Побачивши це, серце в хлопця завмерло.