Довго цієї ночі Данилович не міг заснути. Лежав на постелі із ялинових гілок, дивився у зоряне небо. Навколо згасаючого вогнища спала бригада. Над головами шуміла тайга, погукували сови, якісь нічні птахи попискували над рікою. Зникла на ніч мошка, заспокоїлися комари. Дві справи забивати йому думки і не давати йому заснути. Звідки Савчук знає про те, що він воював? І та чорна з найчорніших звістка: Франція капітулювала. А всі поляки так на неї розраховували. Розраховуваши на той могутній Захід, що не дозволить загинути Польщі, заступиться за поляків. За них, за сибірських засланців, раніше чи пізніше заступиться. Франція капітулювала! Звідкіль тут тепер черпати хоч крихту надії? Ніч, безнадійна темна ніч...
До Усолья бригада не дійшла. На повороті Пойми видно було вже сільські будівлі, і саме тоді Савчук наказав Сєдих повернути бригаду.
— Кінець нашого сектору! Ми зробили своє, повертаємо, — об’явив бригадир.
14
е щастило останнім часом Юрію Даниловичу. З усіх лих і нещасть, які торкалися засланців, йому та його сім’ї доля не ощадила жодного. Епідемія тифу забрала йому матір і сестру. Крися заледве кільканадцять років пожила на світі. Мати померла два тижні пізніше, коли епідемія тифу вже майже вгасала. І немов цього всього нещастя було мало, важко захворіла Наталка. Била її висока гарячка напереміну з дошкульною малярією, напади якої не могли заспокоїти жодне укутування, ані гарячі припарки. Після епідемії висипного тифу рої комарів затягнули до Калючого малярію. Наталка була однією з перших її жертв. Фельдшер Тартаковський прописував хінін, але хвороба тягнулася довго. Наталка тратила сили і мучилася додатково турботою про дитину. Гарячка відібрала їй корм. Малий гнівно тормосив, прикусував дряблі соски. Дитина плакала з голоду, мати від безсилля та жалю. У Калючому не було молока? У фельдшера вже давно закінчилося молоко в порошку, навіть не було на ліки. Юрій метався у безсилій немочі. Повертав з роботи, порався біля хворої дружини, пробував, чим міг, кормити малого.
Лише він сам знає, як тішитися народженням сина. Який був гордий, що йому Наталка наступника подарувала. Чергове подільське покоління Даниловичів! Дитина була здорова, міцна, бадьора. А тепер? Андрійкові йшов восьмий місяць і малюк гас на очах. Глибоко впалі очі, неприродно велика голова, а ручки й ніжки як патички, вздутий животик. Радісно реагуючий на вид батька, витягуючий до нього ручки, тепер лежав, поплакуючи, або байдуже дивився в стелю. Сьорбав зажерливо, що йому давали, то знов усе випльовував з плачем. Даниловича мучили докори сумління. Чому не передбачив у ту лютневу ніч, коли їх виганяли з Червоного Яру, що далі може діятись? Сибіру важко було сподіватися, але ж ясно говорили, що вивозять їх «в другую область». Навіщо впирався, навіщо тягнув за собою Наталку, навіщо щойно народженого синка дозволив тягнути на тиняння? Якого дідька скавчав, мало за коліна того Леонова не обіймав, щоб Наталці дозволив разом з ним виїхати? Якби залишилася на Поділлі, була б здоровою. Здоровим був би їх синок. А тепер?
Під час таких мученицьких роздумів Даниловичу прийшов у голову один задум. Якщо б удався, Наталка й синок могли б вирватися з сибірського заслання! Вирішив, не відтягуючи, втаємничити в це все дружину.
— Коли Савчук прочитав нам про капітуляцію Франції, я усвідомив собі одне: якщо на світі не станеться щось надзвичайне, ну не знаю, якась нова світова війна, якесь чудо, то нам кінець! Не маємо жодної надії на швидке повернення до Польщі. А якщо навіть колись, то роки, десятки років можуть минути. А може, назавжди тут залишимося, і наші кості побіліють у Сибіру. — Наталка уважно слухала його, інколи тільки важко зітхала. Погладив, поцілував її волосся: — І знаєш, я подумав собі, що невідомо як, мусимо пробувати звідси вибратися, мусимо звідси втекти!
Захоплена зненацька, піднялася, оперлася на лікоть.
— Втекти? Як? Адже це неможливо!
— Майже неможливо. Але є також якийсь шанс. І ми мусимо його використати. Хоча б, зважаючи на Андрійка. Послухай мене уважно, а потім разом вирішимо.
Кілька днів згодом Наталка Даниловичева зголосилася на аудієнцію до коменданта Савіна, де дала донесення на саму себе і на свого чоловіка. Допитана після цього Савчуком дала показання до протоколу, що з Юрієм Даниловичем живе без законного шлюбу, звати її Велічко, вона українка і жодному засланню з Поділля не повинна підлягати. У транспорті та у Калючому опинилася у зв’язку з випадковим збігом обставин. Як повноправна громадянка СРСР, домагається права повернення на Західну Україну, де народилася і де до сьогоднішнього дня проживає її найближча сім’я, яку радянська влада не рушила і нікуди не переселяла. Тут дала Савчуку детальні персональні дані стосовно своєї сім’ї та її точну адресу.