Савчук писав протокол російською мовою, але в розмові з Наталкою переходив на українську. Хотів упевнитись, чи допитувана володіє українською. Закінчив протокол, наказав їй підписатися.
— Мусимо це все перевірити. Але чи не жаль вам того Даниловича? Спільне життя, маєте дитину. Мабуть, уявляєте собі, що якби навіть вам дозволили повернутися на Україну, то його звідсіль не випустять. Поляк, спєцпєрєсєленєць, офіцер...
— Офіцер? Мій чоловік, то значить Данилович, ніколи не був офіцером.
— Чоловік не був офіцером? Захищаєте його. Але ми й так своє знаємо. Розумію, це батько вашої дитини. А буде змушений тут залишитися. Можливо, навіть назавжди...
— Пане комісаре, не мучте мене. Що мене єднає з Даниловичем, то моя особиста справа. А правда є така, що я вирішила боротися за повернення, бо мені тут дитина гине! Навіть краплі молока не можу для малого дістати. Допоможіть мені звідси виїхати! Благаю! А Данилович є батьком дитини, мусить це зрозуміти. Усі нам говорять, що влада радянська є справедливою, ну то я вірю в її справедливість. Допоможіть мені, благаю.
— Не плачте. Як росіяни кажуть: «Москва слєзам не вєріт»... Перевіримо, побачимо. Закон є законом. То добре, що ви довіряєте радянській владі. Чекайте спокійно. Таке рішення залежить не від мене, не від коменданта Савіна. А поки що про свої старання нікому не говоріть.
Наталка в комендатурі додержувалася версії, узгодженої з чоловіком. Пан Данилович в основному надіявся на те, що якщо б вдалося звільнити Наталку з дитиною із заслання, як незаконно вивезену, тоді він колись підніме старання стосовно його повернення, а у найгіршому разі втече звідси. Наталка довго не хотіла на це погодитись. Не вірила, що вдасться. Але турбота про життя єдиної дитини вирішила, що ризикнула...
З головного управління НКВС у Тайшеті прийшла радіограма. Один з її пунктів коротко говорив: «Справу Н.В. перевіримо. Відповідь відволікати, використати Н.В. оперативно». Савін покликав Савчука і показав йому телеграму.
— Ясно?
— Ясно, товаришу коменданте! Попрацюємо.
— А ти думаєш, що та Велічко сама до цього варіанта здогадалася?
— Сумніваюсь, так як ви. Придивляюся до того Даниловича. Розмовляв з ним. На війні не був. Говорить, що лише з німцями. А біс його знає, чи не з нашими? Має світ не лише в своєму бараку. На політиці розуміється. До дружини й дитини прив’язаний. Інтелігентно це придумав. Бо як формально підходити до справи, то ту Велічко держать тут незаконно.
— Ти молодий, Савчук. А уяви собі на хвилину, що ми її звідси випустимо і вона з’явиться там, у тій Західній Україні. Ну? То як ти гадаєш, про що вона там людям буде розповідати? Про твої гарні очі, про добре серце і справедливості радянської влади? Від першого речення почне радянській владі на тій території шкодити, розповідати про тиф, про воші, голод. Законно, незаконно... Ти краще, Савчук, ще раз телеграму з головного управління собі прочитай і перестань мені тут базікати про якесь там беззаконня.
Сибірське літо заскочило засланців. Не лише тим, що було сухе, тепле й сонячне. Але перш за все великою кількістю різноманітних дарів природи, які пропонувала їм тайга та рибні ріки. Коли це все виросло, коли в такому короткому періоді зуміло дозріти? Суниці і «клубніка», що нагадували полуниці. На трав’янистих нагрітих сонцем галявинах дозрівали у величезній кількості. На берегах Пойми та її приток розросталися кущі дикої порічки, червоної і чорної. Чорну тутешні називали «смородіною». Не бракувало й малини. Росла в тайзі чорна ягода або, як люди з Червоного Яру воліли її називати, — чорниця. Ну і гриби! Люди збирали ті дари природи, їли, запасалися ними, сушили, квасили. Особливо гриби. Першими з’явилися зморшки, розміщені на спорохнілих стовбурах коричневими бородавками, відразу після них підберезовики чорняві, біляві й ті у червоних капелюхах, які найкраще почували себе у підмоклих осичинах і узлісках. Далі були маслюки на зарубах і у молодих сосонках, польські гриби, звані «синяками», і гриб грибів — білий гриб! Таких дорідних білих грибів, як над Поймою, ніколи не бачили. Ну й рижики.
У літній тайзі не бракувало іншої поживи. Могло її дати дике птаство, особливо прибережне, і численна звірина. Від сірого самітника ведмедя, великого, мов кінь, лося «сохатого», оленя по сарну, білку, бурундука і зайця. Були тут індикуваті, під час весільних розваг забуваючі про все на світі тетереви, фазани, рябчики, куропатви, дикі гуси й качки. На все вільно було полювати. Ніхто тут у тайзі не знав поняття охоронного часу. Мисливці були тутешні, вони мали зброю. Що було робити беззахисному засланцеві, інколи ледве живому від голоду, не маючи доступу до зброї. Засланці пробували ловних способів дикої людини: петлі, пригнуті гілляки, вовчі ями, набиті голками для шпигування, влучний кидок дрюком або кілком. Шукали пташиних гнізд, вибираючи з них яйця і напівголих пташенят. Різними способами пробували ловити рибу. Пойма була на подив рибною. Не мали сіток, неводів, вудок. Тому виплітали сачки зі шнурків, з березового і лозинового лика. Плели спеціальні корзини, які нагадували величезні груші і були настільки хитро сконструйовані, що риба, яка впливала всередину, видобутися звідти не могла. Вишукували відповідне місце, вбивали кілок у дно ріки, до якого прив’язували корзину, і залишали його на ніч.