«Який ти дурак, Паша, з такими думками плутаєшся: Сильвія, Сильвія, а ти ще сам на сам з Сильвією не поговорив, руки її не доторкнувся. Звідки знаєш, чи хотіла б з тобою говорити. Полька вона, пані. А ти хто такий? Боїться певно тебе, бригадира, сибірського ведмедя. І навіть не додумується, що ти до неї відчуваєш, що собі про неї в голові плетеш.
Заслуханий у власні думки, Сєдих раптом зорієнтувався, що від Калючого відійшов чимало. Стояв на схилі високого узвишшя, порослого сосновим бором. Зорієнтувався, що йому звідси недалеко до садиби дідуся Федосія. «Мабуть, загляну до старого по дорозі».
Федосій, про його прізвище Пашко ніколи не допитувався, був мисливцем. Жив з цього, що вполював і продав у Шиткіно або в Канську. Полював на куниць, дорогих соболів, більш рідко на білок і бурундуків. Вичинював шкірки, м’ясо кидав собакам. Влітку полював рідко, щоб тільки прокормити себе і зграю лайок, собак мисливських і відважних. Мешкав у віковій хатині, скритій у гущавині тайги. Влітку дідусь Федосій збирав лікувальне зілля і займався бджільництвом. Пашко не тільки не знав прізвища мисливця, але не знав, звідки походить і чому зашився в цьому безлюдді. А сивоволосий, патріархального вигляду дідусь не поспішав розповідати про себе. Уникав людей, наскільки міг. Сєдих знав звичаї тайги настільки, що Федосія ніколи ні про що не питав. Живе собі в тайзі людина, хай собі живе. Влада про Федосія знала, але також його не чіпала.
Сєдих наштовхнувся на Федосія в процесі вештання по тайзі. То було минулою весною, коли підходив до токуючих тетеревів. Пашко оскаженів, бо сполошив йому їх собака. Звідки тут собака, що заходився гавкітом. Пашко прикрився рушницею за деревом з боязні не перед лайкою, але перед її власником, якого сподівався будь-якої миті побачити. Коли побачив сивого старика, відразу знав, що то не якийсь бродяга, тільки мисливець. Пашко вийшов із-за дерева з рушницею, повішеною через плече. Мисливець зробив це ж саме і прикликав собаку до ноги. Це був саме Федосій.
— Від Калючого лізу і нічого! — Пашко показав пустий пояс, без здобичі. — А тетерев у цьому році токує, що аж-аж! — Старий скрутив закруток, відстрашив димом мошку і мовчав. «Німий, хай йому біс?» Пашко не наважився зав’язати розмову:
— У нас, над Байкалом, весна трохи пізніше приходить, то й тетереви трохи пізніше починають залицятися. Як це так? Здається, така хитра птаха і мудра, а коли починає весільну розвагу, то цілком дуріє?
Дідусь уважніше глянув на Пашка, усміхнувся, затягнувся димом, недокурок точно розтер на долоні, здув попіл, встав і без слова відійшов. А Сєдих хвилину ще стояв на місці і, правду кажучи, почував себе прямо по-дурному. Кілька разів Пашко ще зустрічав у тайзі Федосія, заки той відізвався до нього. А ще довше тривало, заки запросив його до свого відлюддя і куском меду почастував.
Під кінець зими привезли до Калючого поляків. Дивувався цим людям Пашко, коли старому про поляків розповідав. А Федосій не дивувався. Вмістив усю свою сентенцію в кількох словах: