— Або тут переправилися, або у багно полізли. Сліди є тут і тут. Тому собаки невпевнені в собі. Треба на тому березі перевірити.
Сєдих скинув одяг і поплив. Крошка згідно з вказівкою Федосія попливла за ним. При виході з води був досить широкий шар намулу, щоб людські сліди виразно відбилися. Слідів не було. Собака також нічого не винюхала. Висновок міг бути один: злочинці вибрали дорогу через багно. Темніло. Слідопити затрималися на ніч.
На самому світанку вийшли на багно втрьох: Федосій, Савчук і Сєдих. Стрибали з хиткої купини на купину, продиралися крізь замшілі кущі. Собаки насилу відшукували слід, талапались у високій промоклій траві, згиналися на зеленому, вкриваючому бездонну глибінь, корінному покритті. Легко було пізнати, що втікачі непевні дороги, петляли, щупали вири дрючком. Над чорним оком одного з таких вирів Федосій зупинився.
— До цих пір йшли удвох, далі пішов тільки один. Другий...
— Утонув?
Федосій встромив довгий дрючок у коричнево-зелений вир. Дрюк входив у провалля, вир зловісно булькотів, видував великі повітряні бульбашки. Чорне болото смерділо тухлятиною.
— Зсунувся з цієї купини. Мусило його засосати. — Собаки завзято гавкали над виром. Федосій насилу їх заспокоїв. — Вони це відчувають... Але той, другий, пішов далі — до власної смерті прямує.
— Ну й хрест йому на дорогу! — Сєдих сплюнув мошкою і витер зіпріле обличчя.
Савчук, не знаючи, що вирішити, голосно роздумував:
— А якщо не утонув? А якщо це він має гвинтівку, продереться до людей і такого може ще наробити хаосу, що гей-гей!
— Але з тебе людина! — Сєдих плюнув ще раз у вир, підперся дрючком і перестрибнув на клаптик землі з виразними слідами. Савчук стрибнув за ним. А потім Федосій з собаками.
Не відійшли далеко. Загавкали собаки. Зупинилися. Савчук зняв запобіжник у гвинтівці. За кількадесят кроків перед ними виднів вир, вкритий зеленим трав’янистим покривалом. Хто не знав тутешніх місць, міг це переплутати з лукою. Над цією зеленню клубилися густі рої мошки. Підійшовши ближче по кочках, побачили на середині лучки мужчину. З гвинтівкою за плечима, втягнутий у вир по пахву, висів опертий плечами на довгий, упоперек кинутий дрючок. То він утримав його на поверхні бездонного виру. Мужчина не жив. Мошки чистили йому кості. Вистрижена до шкіри голова лякала пустими орбітами. Трупний сморід змішувався з багняним смородом виру.
Комендант Савін скликав людей перед комендатуру. Держав у руці обліплену сухим болотом гвинтівку. Біля нього стояли Савчук, Сєдих і Федосій зі своїми собаками. Не встигли відпочати, ані навіть очиститись із засохлого болота. Сташек Долина смикнув батька за рукав.
— Тату, це той сивий дідусь з бородою, що нам тоді на кладовищі при хресті допомагав!
Савін підняв гвинтівку вгору. Люди притихли.
— Бачите цю гвинтівку? Бачите... Ну то хочу вам сказати, що ті, які вбили громадянку Срочинську, були озброєні цією гвинтівкою. Це їхня гвинтівка. Гвинтівка є, а вбивців уже нема. Не живуть! Ці люди, які стоять тут біля мене, їх вислідили. І цю гвинтівку принесли. А вбивці як підло жили, так підло скінчилися. Двоє їх було. Засуджені за вбивства, втекли з табору, вбили вартового. А тут у нас убили Срочинську. Думали, що їм це все вдасться, що втечуть, бо тайга безкрайня, що мине їх заслужена кара радянської справедливості. Тайга, не тайга! Кожного вбивцю, кожного злочинця, кожного втікача з-під землі вигребемо. Від радянської влади і від її караючої руки не можна втекти!.. Саме це я хотів вам об’явити. І ще одне, громадяни поляки. Я говорив вам, що тайгою різні ходять. Не майте ні до кого довіри, бо можуть бути такі самі нещастя, як зі Срочинською. І негайно доповідайте у комендатуру. До радянської влади треба мати довір’я. А тепер до роботи. Ну і про норму пам’ятайте, бо щось останнім часом у нас з цим не дуже добре...
Сильвія була на площі перед комендатурою, все бачила й чула. А потім йшла з бригадою на роботу і слухала, що люди говорили. І невідомо чому, не хотілося їй вірити, уявити собі не могла, щоб Пашко, щоб їх бригадир міг вбити людину.
Сильвія жила у своєму світі. Загублена, налякана тим, що з нею діялося. Втрата сімейного дому, Сибір. Слабка фізично, мала, не радила собі в тайзі. Від тифу померли батько і старший брат. Сама чудом від хвороби уціліла. Залишилися тільки з матір’ю. Від виїзду з Червоного Яру наснився їй якийсь кошмарний сон. А ще так недавно все було інакше. Вчилася в Товстому у пані Серафінської на кравчиню. Юлєк, брат, мав залишитися на хазяйстві. Крім неї вчилися у Серафінської ще три дівчини. Розпускали плітки, хохотали, розповідали про свої пригоди з хлопцями. Сильвія, до якої вони настирливо чіплялися, червоніла, опускала повіки. Не мала про що розповідати, адже вона навіть з хлопцем ще не поцілувалася! Навіть не танцювала. Не встигла Сильвія пізнати свого дівочого тіла, не зазнала справжньої любові. Де в тому страшному світі час і нагода на дівочі мрії, на чисту й справжню любов?