Люди тайги не гірше від всякої стихії відчувають наближення зими й пораються перед її приходом, щоб до неї як слід підготуватися. Хто живий, як вміє громадить зимові запаси. До останньої бараболі, до останнього зернятка збирають люди те, що самі весною посадили, особливо капусту й картоплю. Сибіряки капусту квасять у дерев’яних бочках, картоплю ховають у хатах, у погребах, кмітливо прихованих під підлогою. Замерзла на кістку картопля також не пропаде, лише зварена чорніє і смак має прісно-солодкий. До бочок, до кмітливо споруджених «туясків» з березової кори, збирають брусницю, болотяну кислицю, солять білі рижики. Збирають зілля, всякі трави на ліки. Сушать гриби й саранку. Квасять черемшу з часниковим смаком і запахом. Квасять горобину. Сушать чорні ягоди черемухи, які змелені в жорнах, потовчені в ступі, змішані з мукою пригодяться на паляниці. Ну й кедрові горіхи струшують з дерев, оббивають, лущать з шишок і сушать. Сибірський кедровий горіх має солодкий смак, оліїстий, багатий вітамінами й поживний. А хто більш упертий і знає способи, може з кедрових горіхів олії витовкти. Користуючись з того, що осінні ріки стають лінивими, менш повноводними, а несуть води такі прозорі, що видно крізь них до дна, люди добувають рибу на зиму. На плоскодонних човнах, на плотах зі смоляною реєю, установленою на носу, пливуть ночами по течії і з остенем полюють на дрімаючі великі риби.
Сибіряки з діда-прадіда про це все знали, все це вміли. Поляки, люди нетутешні, якщо хотіли зиму пережити, мусили тільки цього всього навчитися, до цього звикнути. «Привикнеш, привикнеш,— часто звертався до поляків комендант Савін і з іронічною посмішкою додавав: — А не привикнеш, здохнеш...»
Засланці з Калючого використовували осінь, готувалися до зими. Добре знали, що їх тут взимку чекає, встигли пересвідчитись у цьому. Йшла зима, а вони не мали ватних штанів, курток-фуфайок, шапок-вушанок, рукавиць, не говорячи вже про необхідні тут валянки, чоботи з халявами, спеціально товчені з овечої вовни. Одяг, в якому сюди приїхали, непристосований до клімату, знищився, пошарпався. У що вдягнутись, що взути, особливо що нема за що і де того одягу купити. Продовжували гніздитися у забитих, заклоплених, погано огріваних і непристосованих до зими бараках. Харчування весь час скупе, залежало від виділення хліба і супу з їдальні. Табірний магазинчик світив пустотою. Отже, як уміли до тої чергової засланської зими підготувалися. Особливо ті, які бралися з долею за руки, брутальну дійсність трактували реально, не піддавалися оманливим чуткам і бажанням.
Мрії. Надії. «Побачите, що ще на Різдво будемо в Польщі!» — «Світ про нас не забуде, не дозволить!» — «Ви чули, люди, що одній пані з шостого барака Матір Божа Ченстоховська виявилася? Така вся жалобна, в чорне одягнена з маленьким Ісусом на руках. Появилася їй біля кладовища, над Поймою. Та пані з шостого барака стояла на колінах, уся в молитвах, над могилою свого синочка, що від тифу в травні помер. Раптом дивиться, а від тайги Матір Божа на такій білій хмарочці піднімається. Жіночка налякалася, перехрестилась і подумала, що, мабуть, їй це все здається. А Матір Божа таким сумним голосом відізвалася такими словами: Не бійся мене, добра жінко. Ти пізнаєш мене? Пізнаю тебе, Найсвітліша Панночко, ти наша Королева Польщі, Матір Божа Ченстоховська! Так, то я є, ваша королева й заступниця. Велике нещастя упало на Польщу й на поляків. Плачу над вами, жалобу по вас ношу, одягаюсь у чорне. Але я є разом з вами. Скрізь! І як бачиш, навіть тут у Сибіру. І разом із вами молюсь до Бога Отця і Сина і Духа Святого, щоб це ваше страшне пекло невдовзі закінчилося! Може, навіть на Різдво... Може, ще більше б сказала, але та пані з шостого барака не видержала, тільки з плачем зірвалася з колін, щоб Матері Божій руки поцілувати, а та зникла, над тайгою в блакитній хмарі розплилася»... — «Чудо! Чудо! Чудо!» «Що там, саме Чудо! Якась святоша дурниці вигадує, Бога гнівить!» — «До зими краще підготуймося, бо без чудес замерзнемо або з голоду подохнемо» — «Зрозумійте, люди: Франції нема, Голландії, Норвегії нема! Біс його знає, чи Англію не проковтнули, а ми тут, як ті дурні, на допомогу світа розраховуємо! Люди, викиньте собі з голови, що хтось на світі нами проймається, що про нас пам’ятає!»
«Має рацію» — «Ну то що будемо робити?» — «Що хто може: шукати одежу, їжу на зиму збирати, бараки отеплювати, паливо готувати, щоб потім у снігу не тонути, у бурульку льоду не замерзати». — «Два нові бараки закінчують, декого будуть там поселяти». — «До нових бараків? Ніколи! Вони лише на те чекають, щоб ми тут на постійне проживання влаштувалися. Волію, щоб мене блощиці зжерли, а у новий барак не переведусь». — «Люди, опам’ятайтесь, стільки нещастя, стільки клопотів навколо, не будемо сваритися».