Різдво! Перший сибірський засланський Святвечір. Не збулися мрії засланців стосовно швидкого повернення до Польщі, розпалися надії на чудо. Продовжувалася груба дійсність Калючого, смердячих, забитих блошицями бараків, недолі.
Люди з Червоного Яру вирішили вечеряти за спільним столом. І спільними зусиллями у Святвечір стіл заставити. Перед святами від рота голодні порції собі віднімали, збирали, що вдалося, на святковий стіл.
День перед Святвечором. Лютий сорокаградусний мороз. У тайзі щоденна норма зрубу. Що більш старанний бригадир не дає жодного полегшення: стежить за нормою, точно вимірює сажені, часу в праці не скоротить ні на хвилину. Усі бригадири добре знають, за що Пашко Сєдих, який кумкався з поляками, дістав ті свої десять років каторги. Кінець роботи. Нарешті! Як жодного іншого дня люди поспішають до бараків. Деякі тягнуть вибрану вдень ялинку. Навіть їдальню сьогодні оминають, бо все з неї раніше забрали сім’ї. Жовтим відблиском мигають розписані морозом віконця бараків. Дим з баракових коминів пнеться у зоряне небо. Яка з цього зоряного рою є тією першою — зіркою Святвечора?
Якби хтось у той Святвечір після довшої відсутності увійшов до першого барака, де зібралися свояки з Червоного Яру, той уже на порозі зупинився би від подиву! Середина старого барака дихала святковим настроєм. Було тепло. Чисто. Пахло ялинкою, капустою з грибами. Вичищений до білизни стіл, довгий, через цілий барак, прикрашений ялинкою й сінцем. Посудина на ньому вбога, кожна миска і горнятко з іншого буфета, від іншої хазяйки, але у той вечір — всі повні! Була на столі риба з Пойми. Був вівсяний кислий жур з грибами. Грибний суп. Солоні рижики, білі та червоні. Густа каша з їдальні, по-домашньому приправлена. Для кожного по дві картоплини в лушпинах. І по скибці хліба кожному. Сира брусниця, морожена. Доволі компоту із сухих ягід, літом у тайзі зібраних. Для малюків по цукерці і твердому прянику з магазину. Ну й кедрові горіхи для всіх, бо чимало їх восени у тайзі натрусили. Майже неймовірно, але подільська кутя також була! Лише не з подільської неповторної стосовно смаку пшенички, а з убогого натовченого у ступі сибірського вівса. Замість волоських були в ній вилущені кедрові горіхи. Лише маку й меду в ній бракувало. Тільки замість освяченої проскурки шкуринки хліба мусили ділити між собою.
Ялинка стояла біля головної стіни барака. Вбрана чудово! Чого тільки дітвора на ній не повісила! На вершечку зірка з білої березової кори виплетена. Солом’яні ланцюги і фікусні павуки. Багатокрилі ангели, чим вдалося, пофарбовані. І ще великі кедрові шишки, аж гілки під ними згиналися.
Ну й люди, люди з Червоного Яру, адже ж ці самі, а того святкового вечора інші, урочисті та достойні.
Стіл накритий. Заставлений. Люди чисто одягнені. Сидять на своїх нарах, шепчуть, чекають. З нового барака прийшли зі своїми Ільницькі, Малиновські і Драбікові.
Найстаршим серед людей з Червоного Яру був Ян Малиновський. Згідно зі звичаєм йому довелося почати вечерю, сказати перше слово. Малиновський взяв у руку шматок хліба і голосно почав хреститися.
— В ім’я Отця... І Сина... І Духа Святого... Амінь... Люди добрі, сусіди! Христос нам народився! А нас, а нас, Господи Боже, на це його народження щораз менше і щораз менше! Але так, як колись у нас... у Червоному Яру, як одна сім’я, поділимося цим чорним хлібцем, буцімто білою проскуркою, щоб ми вже наступні свята в Червоному Яру, Червоному...
Не закінчив, розплакався старий Малиновський. Усі плакали, згадували своїх, бачили їх обличчя: стільки їх на кладовищі над Поймою, стільки їх десь далеко, у Польщі, в німецькій та російській неволі.
Ламали шкуринку хліба, ділилися усі з усіма. Підходили одне до одного, обціловувалися, взаємні образи і кривди забували. Вечеряли.
Виспівали всі незабуті колядки. І майже всі у ту святу ніч жили надією, що це їх перші та останні Різдвяні свята на засланні. Вірили, хоч усе вказувало скоріш на те, що увесь світ давно вже про них забув. Польща розірвана на клапті, окупована. Ціла Європа переможена Гітлером. Сталін, крім половини Польщі, приєднав до Радянського Союзу Литву, Латвію, Естонію та Молдавію.
Мужчини політикували.
— Кінець з нами, чоловіче! На самого Гітлера нема на світі сили. А до того ще Сталін.
— Дві собаки з одного двору також можуть покусатися. Одна в одної почне кість відбирати і авантюра готова. Кажу вам, мужчини, що в наступне Різдво і Польща буде, і ми будемо дома!