— Казки розповідаєш, Мантерисе, як той бородатий віщун Вернигора, чи як там його, що його Сенкевич описував.
— Вернигора, не Вернигора, але щось вам, чоловіки, прочитаю. Тільки таємниця, хай його біс, щоб я часом за цей папір у тюрмі не висадився, як наш Кароль Корчинський, допоможи йому там, Господи!
Мантерис пішов на свої нари і через хвилину повернув зі сторінкою старої пожовклої газети. Обережно розклав її на столі. Мужчини оточили його густим віночком.
— «Ілюстрований Щоденний Кур’єр», я підписував цю газету. Листоноша з Товстого додому мені її приносив. А знаєте, з якого року ця газета? Точно від 27 березня 1939 року! А чому я її так держу? Бо в ній записане давнє пророцтво, що з нашою Польщею станеться! Так, так, панове. Послухайте. Називається це так: «Пророцтво з Тенгобожи».
Мантерис підняв голову. Навколо нього стали ще більше товпитися. Люди з Червоного Яру слухали пророцтва у набожній тиші. Мантерис продовжував читати:
Закінчив. Старанно склав пожовклу газету і сховав її за пазуху. Приголомшені пророцтвом люди розходилися мовчки по бараку.
Ян Долина вийшов перепочити на свіжому повітрі. Надранковий мороз щипав ніздрі, запирав подих у грудях.
Споконвічна тайга таємничо шуміла. Тріскали заморожені дерева. Чужий, зловорожий світ навколо. А ще так недавно була Польща, була Тося, діти раділи від подарунків під ялинкою, був свій теплий і затишний дім. Калюче ще не спало. З бараків, дещо приглушені, доносилися відголоси колядок:
Долина мимоволі глянув у небо. На сході просипалася несмілива зоря досвітку. На заході непрозірна темрява. То десь там, за тисячі кілометрів від Калючого, є Польща. «Повстане Польща від моря до моря, чекайте на це піввіку»... Сон, примара, віра в Бога, пророцтва, ворожба... Але ці слова: «піввіку, піввіку, піввіку» болісно тиснули його і безнадією морочили голову.
Частина друга
Люди з Тайги
1
коїсь травневої і винятково темної ночі люди з Палючого видивилися на протилежному, низинному березі Пойми далеку заграву. Заграва ясніла низько на небосхилі і весь час росла, поширювалася на очах, змінювала кольори, немов райдуга, від яскравої жовтизни до буряково-червоного кольору, щохвилини бризкала сяючими фонтанами, клубочилася, хвилювалася, немов штормове море. Дехто навіть подумав, що з’явилася полярна зоря, явище у цих холодних краях і околицях час від часу бачене. Однак більшість, а людей на високому березі Пойми сходилося щораз більше, не мала сумніву, що там, ген-ген далеко, щось горить.
— Тайга горить! — розвіяв усі сумніви бригадир, тутешній сибіряк, і з явною тривогою в голосі додав: — Пожежа в тайзі гірша від усякої зарази. А якщо ще, не дай Боже, вітер у наш бік повіє...
Тайга! То незвичайний ліс, до якого з дитинства звик поляк, у який лазить на недільні прогулянки, в якому збирають квітки, ягоди й гриби. Ліс, в якому заблукавши, у будь-який бік вирішиш піти, найпізніше через годину, після кількох кілометрів вийдеш на протоптану дорогу, дістанешся до найближчої садиби. Тайга — то споконвічні похмурі нетрі, які тягнуться сотнями, тисячами кілометрів, де порослі мохом засохлі дерева, доживши свого віку, падають на землю і створюють поплутані, важкі до переходу обвали. На порохняку впалих дерев виростають густі, хаотичні молодняки сосон, смерек, модрин і кедрів. Тайга спинається на стрімкі височини, спадає в долини повноводних рік, до яких поспішають численні притоки річок і струменів. У тайзі нерідко трапляються місця, особливо в давніх річкових залитих водою просторах, де кілометрами тягнуться похмурі, зарослі замшілим карликовим косодеревом і кучугурами сплутаного коріння «кочок», зрадливі болотні вири. Не дай Боже, коли в тайзі вибухне пожежа.