Незабаром глухе дудніння ще посилилося, а вітер подув на Калюче жаром, немов із печі. На другому березі Пойми з’явився вогонь. Йшов горою, стрибав, ковзав верхівками дерев. Рвався вперед, блискавично поширювався. Шпилькові крони сосон, смерек і модрин загорялися, шугали смолоскипами. Куди оком кинь, видно було полум’я. Пожежа наближувалася до Пойми завширшки у кількадесят кілометрів. Але коли вогонь дійшов до ріки, напроти Калючого, вона його затримала. Чи надовго? Розбурхані пломені, які раптом русло ріки відділило від жару, не думали піддаватися. Люди з жахом дивилися, як полум’я, обвугливши верховіття, сповзало гілками дерев униз, як підкріплювалося багатою тут сухою деревиною, кидалося зажерливо на густий молодняк, на сплутані з кущами й корінням минулорічні трави. Аж до самої води полум’я пожирало все на своїй дорозі, залишаючи після себе згарище, чорний попіл і задушливий дим. Вже, вже здавалося людям, що спасенна ріка ту жахливу стихію затримає. Але вогонь не здавався. Почав знов спинатися на високі недопалені дерева. Палив їх знизу і, як доведений до відчаю дроворуб, валив з гуркотом на землю. Гарячий вітер замінювався на ураган, крутив повітряні труби, розкидав далеко, стріляв палаючими трутами на другий, здавалося, недоступний берег. Люди бігли над Пойму, гасили жевріючі відламки гілляк, гасили, чим вдавалося, нові зародки пожежі вже тут, на їхньому березі. Тут погасили, а на крок далі запалювалося нове вогнище і повзло вперед. І так безперестанно тривало це увесь день. І всю наступну ніч. Лише на другий день на світанку на те розпалене димляче червоно-чорне пекло палаючої тайги упала несподівана злива. Злива весняна, густа, яка метала струмені води. На другому березі Пойми заварилося, забулькало, на величезному згарищі бухнули під небо клуби пари. Люди з Калючого, смертельно втомлені, п’яні від чаду, повертали до своїх бараків. І, о диво, повертали майже щасливі, як то звичайно повертаються до врятованого від стихії дому. А деякі, не вилучаючи бабусі Шайніної, за чудесний порятунок від того пекла дякували Богу.
Зі згарища на другому березі Пойми довго ще сповзав на Калюче туманний, надто насичений чадом і задушливий дим. Увесь час тліли там торфовища і залежалі повалені з корінням дерева. Куди не глянь, чорніла випалена, вкрита попелом земля. Після проходу величезної пожежі нічого живого на тому березі не залишилося. До коріння згоріли кущі й трава. Загинуло або втекло звідти все, що рухалося. Навіть змії відповзли. Мошки та комарі також на якийсь час зникли. Небагато птахів кружляло високо над згарищем, прилітало з далекої зеленої тайги у розвідку, але відразу, ніде не присідаючи, повертало. Інколи тільки відважний ворон присідав на останках осмаленого стовбура, затріпотів крилами цікавий усього, голосно скрекотіла сорока, але й вони відлітали. Із більшого звіра першими відправилися на згарище вовки й ведмеді. Ведмеді у пошуках барлогів, у яких раніше засиджувались і з яких сполохнула їх пожежа. Вовки поверталися до своїх улюблених місць лову і також шукали своїх літніх барлогів. Але в першу чергу тягнулися за жранням. Пожежа вбила, хоч іноді не зовсім спалила, багато польових звірів: особливо лосів, оленів і сарен. Гурмани падла відчули здалека легку здобич. Разом із хижаками винюхували на згарищі в пошуках їжі не менше від них зголоднілі люди з Калючого. Вистачило, що кілька сміливіших переправилися через Пойму і приволокли зі згарища надпалену тушу сарни, а вже на другий день шарило там майже все Калюче. Застереження фельдшера Тартаковського, що їжа падла може притягнути різні захворювання, зголоднілих людей не злякали.