— Що він нам тут буде розповідати! Свіже, добреньке м’ясо, навіть зовсім запаху не чути.
Люди нажералися впалою під час пожежі дичиною. Жінки сварилися за місця на грубці. Більш нетерплячі розпалювали перед бараками вогнища, вішали над ними казани й відра. Усі варили та їли дике м’ясо. І від непам’ятних часів тут у Калючому могли врешті наїстися досита. Знищена довготривалим голодом людина не знає жодної міри. Організм вже не може фізично сприймати їжу, але розпалені жадобою очі голодомора не дають йому спокою, плачуть від голоду. І зголоднілі люди їдять, їдять... На плачевні результати цих банкетів не треба було довго чекати. Жахливі кольки і смертельні скрути кишок. Атаки кривавого, винищуючого поносу. Це не відлякувало людей. Голод був сильнішим від розуму. Люди безупинно перешукували згарища, особливо бувало натрапляли на ще живих звірів, поранених, які не могли втікти. Невідомо, як довго це ще тривало б і чим закінчилося, якби не зустріч з ведмедем, яка спіткала двох розшукувачів падла.
У затишній котловинці, яка спадала до струмочка, мужчини помітили витоптане згарище і щось немов спеціально накрите скиртою обсмолених гілок, та ще й привалених солідним сосновим відземком. Підійшли, розгребли гілляки. Лежала там немала сарна, але вже смердюча. Навіть перемовитися не встигли, коли зі схилу із скаженим ричанням скотився до них величезний ведмідь. Швидкий, як блискавка, одним ударом лапи вбив найближчого, другого відкинув під сусіднє дерево з такою силою, що той відразу знепритомнів. І це його, мабуть, врятувало. Опритомнівши, мужчина зорієнтувався, що вже ніч, а він лежить прикритий гілками біля неживого односельця і смердючої сарни. Це запасливий ведмідь усю свою здобич прикрив оберемком гілляк і привалив важкою колодою. Хай собі та їжа дозріває на потім! Чоловік мав ще стільки сил і розуму, що як міг найобережніше й найшвидше з-під того обвалу вислизнув і смертельно наляканий добрався до Калючого.
Величезного ведмедя «шатуна» — волоцюгу — наступного ранку застрелив дідусь Федосій. Не мусив його навіть спеціально довго вистежувати. Досвідчений мисливець знав, що ведмідь свою здобич, спритно приховану, пильнує і прийде її зжерти або перевірити, чи її хтось не вкрав.
— З ведмедем, який один раз на людину лапу підніме, не даси ради, людиновбивцею стане. Вбити його треба, бо або він, або людина...
Тієї весни люди з Калючого уникнули епідемії тифу, зате масово атакувала їх малярія. Вже минулого року дехто на неї хворів, але то були поодинокі випадки. Тепер збиралося на епідемію. Переношувана комахами, а особливо комарами, малярія травила хворих високою температурою, наперебій з холодом, що охоплював до брязкоту зубів. Лікування хініном, а лише ці ліки були у розпорядженні фельдшера Тартаковського, приводило до того, що хворий жовтішав і ставав схожим на лимонну шкірку. Атаки малярії траплялися з людьми де попало, будь-якої пори дня і ночі. І знов люди вмирали, знов кладовище засланців над Поймою збільшувалося новими могилами, хоч не так часто, як тієї минулої тифозної весни.
Червень. Повнота буйної сибірської весни. Другої весни заслання. То що з того, що у природі все з весною розвивається, цвіте й рветься до життя. У засланській польській душі у таку весняну буйну пору стає ще більш тужливо, похмуро й безнадійно. Спогади не дають спати. Але як довго можна жити спогадами? У глухій тайзі не доходять до них жодні звістки, які можна перевірити, що там у Польщі, в далекому світі діється. Поволі все, що було, перетворюється немов у нереальний сон.
2
когось червневого ранку всі бригади, що йшли на зруб, повернено з дороги й терміново направлено на площу зборів перед комендатурою. Навіть російські бригадири не знали причини: наказ коменданта і все.
Засланці губилися в догадках.
— Може, втік хтось із наших?
— Мусить бути щось важливе, коли стільки народу від роботи відірвали.
— Тихо там, комендант іде, зараз довідаємося.
Тим часом Савін вийшов до них в оточенні цілого свого почту, що йому до цього часу траплялося лише при нагоді урочистих заходів. Усі були в мундирах, з пістолетами при поясі. Вийшли на підвищення з дощок. Два солдати, мов на почесній варті, стали по боках, з гвинтівками біля ніг. Здивовані люди замовкли, приготувалися слухати. Комендант зробив крок уперед, голосно відкашлявся і скоріше крикнув, ніж сказав лише два слова:
— Війна, громадяни!
Несподіваність була повна. У юрбі засланців закипіло. Війна! Яка війна? Хто з ким воює? Де, що? Розгарячкована уява блискавично підказувала різноманітні рішення: Америка за нас заступається? А може, Японія на Росію напала? Адже не вперше, ну і звідсіль, з Сибіру, цілком-таки знов до тої Японії недалеко! А може... «Тихо, тихо!» Люди чекали на деталі. Перерва тривала стільки, щоб Савін встиг випрямити на своїй службовій папці зім’ятий аркуш.