— А ми також тут, так чи так, у цьому холерному Сибіру життя закінчимо.
— Тільки те, що у зв’язку з цією війною то так нас тут притиснуть, що поздихаємо скоріше, ніж пізніше... О, вже від сьогодні й норма більша, і хліба менше на цілих сто грамів.
— Заспокойтеся, хлопці! Спокійно! — задав тон Мантерис. — Самі тепер бачите, яка завірюха у світі через ту війну піднялася. Якщо ми тут стосовно неї сперечаємося, то що тільки діється між політиками? А я вам ще раз повторюю, що саме ми на цій війні не маємо нічого до втрати. І байдуже, якби вона закінчилася. Так чи не так, світ уже не буде такий самий, як тепер. А як світ такий не буде, то й наша доля мусить змінитися.
— Щоб не на гірше, щоб не на гірше.
Через кілька днів прийшли до Калючого перші мобілізаційні виклики. Забирали на війну кільканадцятьох російських працівників ліспромгоспу, зокрема двох бригадирів. Призвані «гуляли» до убивства і майже не тверезіли. З адміністративного барака до пізньої ночі чути було гармонію і співи. Разом із прибулими «бійцями» дуріли продажні жінки. А серед них Ірина Пуцова. Цій не щастило якось з російськими коханцями, бо що з яким надовше зв’язалася, після якогось часу зникав. Молодий комендант транспорту залишився в Канську, горбатий заступник Барабанов помер у Калючому через тиф, а тепер бригадир Буковський йшов на війну. Ірина вирішила, що робить це для дітей, не дасть їм померти з голоду. А з людською думкою вже давно перестала рахуватися. Буковський був добрим і щедрим коханцем. Опікувався Іриною в праці, де було можна, норму дописував і дітям продуктів не жалкував. Отже, коли тепер прощався з нею, йдучи на фронт, Ірина заливалася тужливими сльозами. Плакала за ним і над собою. У Буковського в останню хвилину сумління, видно, зрушилося, а може, вже нічого не побоювався, бо переказав Ірині важливу звістку для Сильвії Краковської.
— Скажи їй, що Пашка Сєдих я випадково бачив. Пам’ятаєш, коли я був у Тайшеті? Ну, то тоді я його зустрів. Працює під конвоєм при вкладанні залізничних накатів. Здоровий. Питав про неї. Цікавився, чи вже народила дитину. Народила чи ні? Навіть не знаю.
— Вже, мабуть, незадовго. Товстувата ходить.
— Жалівся, говорив, що листи до неї пише, але немає відповіді. Ну й тільки, бо конвой нас роз’єднав. Дурень той Пашко, немовби не знав, що комендатура жодного листа нікому з вас не вручить. Цілі скирти їх у Савчука в шафі лежать. Ти також на мої не чекай, бо тобі не вручать. Навіть якби я написав з війни...
Ще у цей самий день Ірина поспішила з цією звісткою до Сильвії. Любила цю дівчину і навіть порівнювала її долю зі своєю, бо Сильвію в Калючому також вважали російською замазурою. Сильвія сиділа на нарах і щось штопала. Крихка, як соломинка, вапняно бліда на обличчі, глянула на Ірину здивованими коричнево підведеними очима. Великий, як бубон, живіт спадав на її худі, розчепірені стегна. Ірина присіла на нарах і подала їй шматочок цукру.
— Що ти, Ірино! Дітям своїм залиш.
— Бери, бери! Дітей не скривджу. Дістала від Буковського. На війну сьогодні пішов. На роботу вже не ходиш?
— Адже бачиш. Фельдшер мене звільнив.
— А коли сподіваєшся?
— Звідки я можу знати? Бабуся Шайніна говорять, що то вже будь-який день.
— Крижі в тебе болять?
— Вже другий день, час від часу так, що рухатися не можу.
— То справді вже незадовго. А як судороги почнуться і слизом почнеш спливати, то клич на допомогу. А є хтось, щоб тобі допоміг?
— Мама є... Бабуня Шайніна обіцяла допомогти. Боюсь...
— А чого ще? Родити — бабська справа. Трохи поболить, це правда. Але не такий чорт страшний. Знаю щось у цій справі, пару вродила. Народити легше, гірше потім виховувати. Особливо самій... Маєш від того свого Пашка яку звістку?
— Краще не нагадуй... Ніби звідки?
— З мужчинами то так завжди, дівчино. Найкраще то в них виходить розстібування розпірки. Своє зроблять, сраку в жменю, а ти, дурна бабо, справляйся потім, як хочеш.
— Адже його арештували. Не його вина.
— Так собі, Сильвочко, взагалі говорю. Гірко мені, часом жити мені не хочеться. Якби не ті мої дітлахи... А прийшла я до тебе, дівчино, з доброю звісткою! Живе той твій Пашко! Вітання тобі передає. Чи ти вже народила, запитував.
— Боже! Ірино! Що ти говориш? Звідки знаєш? Бачила його! Може є тут?
— Заспокійся, божевільна, бо мене задушиш. І зашкодити тобі це може. Сідай зручно, зараз тобі все по черзі розкажу...
Роди почалися вночі. А разом із сонцем новонароджений Сильвії подав голос.
— Зі сходом сонця народився! То добрий знак, — спророчила бабуня Шайніна, яка приймала роди. — Сина народила! І то якого! Важить, як добре поросятко. Мабуть, з п’ять кілограмів цього мужчини буде. Ну не кричи так, не кричи.