Комісар НКВС Давидов переказав Савіну та Савчуку додаткові, секретні інструкції: амністію виконувати і полякам спеціально нічого не утрудняти. Але від спостереження за ними з боку органів НКВС не відмовлятися. Війна продовжується, і не можна, незважаючи на амністію, допустити того, щоб поляки стихійно якогось дня покинули дотеперішнє місце перебування, наприклад Калюче, і розповзлися по цілому СРСР. Поляків навіть після амністії, так само як усіх, зобов’язує декрет дотримувати дисципліни праці, з усіма наслідками, що з нього випливає. Хто з поляків захоче виїхати з Калючого, мусить отримати від коменданта посвідчення про амністію, розрахуватися з роботою, пояснити, куди і з якою метою вибирається. Польське посольство знаходиться в Куйбишеві, можуть туди писати, але всі листи без розголошення справи контролювати. Тих, які будуть запитувати про польське військо, відправляти за інформацією у військкомати, нехай там довідуються про деталі. У кожному випадку не можна занедбувати оперативну роботу серед поляків. Тут Давидов глянув на Савчука.
— Уважно переглянь свої агентурні реєстри. З кожним агентом окремо порозмовляй, візьми у письмовій формі додаткові зобов’язання. Це вже твоя турбота, щоб жодного з мережі не випустити. Раніше чи пізніше звернемося до них... А тобі, Савчуку, буцімто на фронт спішно?
— Я склав рапорт, товаришу комісаре.
— Похвально! Але на війну ще встигнеш.
У понеділок вранці, разом зі сходом сонця, як дотепер покваплювані ударами молотка у шмат рейки, бригади вирушали рубати тайгу. На перший погляд нічого у щоденному способі життя в Калючому не змінилося: «Кто нє работаєт, тот не кушаєт...» Політика політикою, Польща Польщею, але то саме сьогодні треба щось з’їсти.
— Якщо Польща має бути, то й так буде. Не нам це вирішувати. До цього є світ і велика політика. А коли будемо Польщі потрібні, то вона сама нас знайде.
— То що, Польща має тебе у тайзі шукати, так? Бо я ані хвилини довше не маю наміру тут чекати! Є амністія? Є! Збираюсь і йду шукати наше посольство й польське військо.
— Я там у Калючому почекаю, баба слабка, дітлахи малі. Берімся, мужчини до роботи, бо зараз же, що зробимо, то в рублях рахується.
— Бачу, Домбровський, що сподобалося тобі командувати? Цікаво, звідки ти маєш у тих більшовиків таку довіру?
— Знаєш що, Мантерисе? Відстань від мене! Заздриш мені? Розуміюсь у лісі, то мене і взяли. Треба було в Польщі на лісничого вчитися... А як тобі в моїй бригаді не подобається, то можеш з неї тікати!
Не тільки Мантерис, але чимала група поляків з Калючого, особливо тих молодих, не думала пасивно чекати. Якщо трапилася така нагода, як амністія, то треба вирватися з цього проклятого місця, тікати з тайги, щоб тільки ближче до світу й людей. Отже зверталися до коменданта за посвідченням про амністію, щоб вирушити на пошуки посольства і польського війська.
Caвін, як тільки міг, ускладнював їм ці наміри. Боявся сліпого наслідування і масового відходу поляків від роботи.
— Зупиніться, люди, куди так поспішаєте? Як буде потрібно, то вас і тут знайдуть. Чи ви задумувалися над тим, де те ваше посольство? Аж у Куйбишеві. За Уралом, над Волгою. А від нас лише до самої залізниці добрі два тижні дороги. А тут зими тільки виглядай. Напишіть листи до посольства і спокійно чекайте.
— Як довго маємо чекати? Адже ми хочемо у польське військо, на фронт! Адже ви самі увесь час пояснювали, що «все для фронту, для победи!».
— Саме так! Адже сам приїжджий пан комісар нас до цього заохочував, союзниками назвав. Ну то як це, пане коменданте?
— А хіба я говорю, що ви не наші союзники? Усі на фронт! На фронт! Але для фронту і тут можна попрацювати. Що ви за люди, граждане полякі! Не знаю навіть місця знаходження того вашого війська, то куди ж маю вас скерувати! Країна наша величезна! Що, по цілому Радянському Союзі будете волочитися, того вашого війська шукати?
— Нічого не вдієш, як треба, будемо. Ви, пане, не знаєте, але може ваша військова влада знає? Адже мобілізує людей на війну?
— Який впертий народ! Ну добре, найближчий районний військкомат, якому підпорядковуємося, знаходиться в Шиткіно. Виберіть делегацію, двох, трьох людей, дам їм пропуск, хай ідуть у військкомат, хай вашого війська шукають.
У Шиткіно вибралися втрьох: Янек Майка, Болєк Вжосек і Юзек Шайна. Усі холостяки, вільні птахи. Тільки найстарший з них, Вжосек, служив у польському війську і мав чин капрала. Дороги до Шиткіно не знали. Мандрується тут найчастіше вздовж рік, а якщо через тайгу, то майже звірячими стежками.