Старий Федосій порадив їм так:
— До Шиткіно, яке аж над рікою Бірюсою лежить, треба йти спочатку через Усольє, потім через Ширбан, Каєн і Бурундуки. А там вже й Шиткіно. З Калючого до Усолья берег Пойми вас доведе. А в Усольї до Шиткіно дорогу вам покажуть. Буряти, але можна з ними домовитися.
— А далеко буде до того Шиткіно?
— Пішки? Залежить від того, кому як йдеться. Одному тиждень, другому і два не вистачить. Адже тайга...
У бурятському Усольї легко відшукали дім Оноя, з яким поляки вже давно подружилися. То в нього таємно бували Данилович і Долина. На жаль, Оной, так само як майже всі молоді мужчини з села, був уже на війні.
Його старий батько прийняв їх гостинно, частував звареним жінками м’ясом, пихкав димом з люльки і повільно, насилу цідив крізь зуби руські слова:
— Война, не хорошо... Оной, син, война... Танма, дочка, дорогу вам покаже...
Вирушили на світанку. Танма одягнена була у вичинені оленячі шкури. Зграбна куртка, штани опущені в легкі мокасини, зшиті зі шкурок бурундука. На воронячо-чорному поблискуючому жиром волоссі соболева шапка. Злегка скісні чорні очі дівчини дивилися на них з підозрою, хоч при будь-якій нагоді блискали бісиками, веселими іскорками. Через плече мала перевішену стару рушницю і мисливський ніж за поясом. На слова скупа — але по-російськи говорила непогано. Випереджувана двома світло-рудими лайками вела швидко. По дорозі, немов мимоходом, дівчина вполювала кількох рябчиків. Перед вечором розпорядилася:
— Тут будемо ночувати! — і вправно запекла впольованих птахів у попелі з вогнища.
— Далеко ще до Ширбана?
— Завтра дійдемо. Держіть вночі вогонь і тут спіть. Вранці йдемо далі.
Сказавши це, дівчина свиснула до собак, які гризли кості, і, мов примара, зникла у нічній тайзі. Думали, що відійшла на хвилину. Ламали ялинове гілля, рубали сушник для підтримки вогню. Але дівчина не поверталася. Почало їх це непокоїти.
— Хлопці, а як та чорна чортиха нас тут залишила, а сама взяла ноги за пояс?
— Я цілком не дивуюся їй. Зачіпаєш, витрішуєш на неї очі, як кіт на мишу. З таким як ти дівчині в лісі самій ночувати... то я дякую...
Танма, немов нічого не сталося, повернулася на світанку і заварила в казанку води на чай із брусниці.
— Де ти всю ніч пропадала?
— Пильнувала, щоб вас не обікрали, бо хропіли так, що навіть найголодніший ведмідь «шатун» налякався б! — і голосно засміялась.
До Ширбана, лісного бурятського села дісталися надвечір. Вже здалека вітали їх гавкаючі собаки і юрба босоногих дітлахів. Танма привела їх до старого із сивою, козлиною борідкою і щось йому по-бурятськи пояснювала. Старий приплющеними оченятами придивлявся до прибулих, гладив бороду і слухав дівчину. Ні про що не питав, нічого не говорив, потім приплющив повіки, розклав широко руки, щоб скласти долонями до себе і притиснути до грудей. Після чого, схилившись перед прибулими, говорив досить довго. Схилився ще раз і відійшов. Нічого не розуміючи, дивилися на Танму.
— Старий Дамба вас привітав, в гості до свого села запросив. Завтра вранці хтось з тутешніх вам дальшу дорогу покаже.
— А ти, Танма?
— Повертаю додому.
— Як тобі маємо подякувати, дівчино?
— Не треба. Повертайтесь щасливими, з добрими звістками.
Свиснула на собак, поправила рушницю на плечі. Тоді, як треба, проявив себе Янек Майка. Вигріб з дорожнього мішка червону хустину в квітках, яку ніс на обмін.
— Візьми, Танмо, прошу. Це від нас подарунок...
Танма зарум’янилася, прийняла хустину і окутала нею шию, мов шалем.
— Спасіба!
Усміхнулася на прощання і рушила додому. А бурятські жінки з Ширбана ще довго голосно цмокали, захоплюючись хустиною, і одна через одну тягнули мандрівників, пропонуючи їм нічліг у своєму домі.
До Каєна, просторого російського села на рікою Бірюсою, протягом наступних двох днів довели їх двоє кмітливих бурятських підлітків. А вже від Каєна, через Бурундуки аж до Шиткіно, радили собі самі. Сподівалися побачити районне місто, у своїй уяві подібне до знаних їм з Польщі повітових Заліщиків, Борщова чи хоча б навіть Товстого, з ринком, ратушею, магазинами і ресторанами. Тим часом Шиткіно не дуже відрізнялося від великого села. Одноповерхові, дерев’яні, вкриті гонтою будинки, з нарядними різьбленими віконницями, ховалися за великими плотами з дощок. Кілька вузьких вуличок із дерев’яними хідниками з обох боків. На високому березі Бірюси стояла колись велична біла церква, тепер напіврозвалена. Магазинів було тут небагато, називалися «складами». Замість ресторану була «столовая», а замість готелю «Дом колхозника», який розміщувався у непоказному бараку. День був вітряний, похмурий, хмари пливли низько, щохвилини затинало чи то дощем, чи то снігом. Перехожих на шиткінських вуличках було мало, найчастіше замотані товстими хустинками жінки й діти. І саме такий кмітливий вуличний хлопчик привів їх до будинку військкомату.