Один із них був стрункий юнак із дуже хворобливою, землистою шкірою й величезними гарячковими темними очима. Він мав франтуваті вусики й був мало не по- жіночому привабливий, хоча ні в якому разі не зніжений. У ньому була якась гордовита жорстокість, як це буває з тими, хто прагне командувати за всяку ціну.
Коли його представили як Ґаспаре Пішотту, Майкл був вражений. Пішотта — права рука Турі Ґільяно, його кузен і найближчий друг. Це найрозшукуваніша людина Сицилії після Ґільяно: за його голову давали п’ять мільйонів лір. З того, що Майкл про нього чув, він уявляв собі небезпечнішого й злішого з вигляду чоловіка. Але ж от він стояв перед ним, такий тендітний, із сухотним рум’янцем на щоках. Тут, у Монтелепре, оточеному двома тисячами вояків військової поліції Рима.
Другий чоловік здивував його не менше, але з інших причин. Спочатку глянувши на нього, Майкл здригнувся. Чоловік був такий маленький, що скидався на карлика, але в ньому була така гідність, що Майкл негайно відчув: його здригання може сильно образити чоловіка. Він був убраний у вишуканий сірий костюм у тонку смужку, відмінного крою, широка й дорога з вигляду срібляста краватка стікала вниз вершково-білою сорочкою. Волосся мав густе й майже сиве, хоча був не старший від п’ятдесяти. Він був елегантний, яким тільки елегантним може бути дуже низенький чоловік. Обличчя мав грубувате й красиве, з великими чуттєвими вустами.
Він зрозумів, що Майклові незручно, і привітав його з іронічною, але теплою усмішкою. Його представили як професора Гектора Адоніса.
Марія Ломбардо Ґільяно накрила стіл у кухні. Вони їли біля балконного вікна, з якого було видно вкрите червоними смугами небо, темряву ночі, що наповзала з гір. Майкл їв повільно, усвідомлюючи, що всі вони стежать за ним, оцінюють його. Їжа була дуже проста, але смачна: спагеті з чорнильним соусом з кальмара та печеня з кролика, пекуча від червоного соусу з перцем і томатами. Нарешті Ґаспаре Пішотта заговорив місцевим сицилійським діалектом:
— То ти син Віто Корлеоне, який навіть величніший за нашого дона Кроче, так кажуть. І саме ти врятуєш нашого Турі.
Голос у нього був холодний і трохи насмішкуватий, він запрошував прийняти виклик, якщо наважишся. Посмішка ставила під сумнів кожен мотив кожної дії, наче говорячи: «Так, ти насправді робиш хорошу справу, але тобі самому це нащо?» Та все одно це не звучало нешанобливо, він знав Майклову історію — вони були товариші в убивстві.
Майкл мовив:
— Я виконую накази свого батька. Чекатиму на Ґільяно в Трапані, а тоді відвезу його до Америки.
Пішотта заговорив серйозніше:
— І коли Турі буде у твоїх руках, ти гарантуєш йому безпеку? Ти зможеш захистити його від Рима?
Майкл розумів, що мати Ґільяно уважно спостерігає за ним, бачив, що її обличчя спотворила тривога. Він обережно сказав:
— Як людина взагалі може гарантувати що- небудь проти долі. Так, я впевнений.
Материне обличчя розслабилося, однак Пішотта різко заперечив:
— А я — ні. Ти сьогодні довірився донові Кроче. Розповів йому про план утечі.
— Чому б ні? — відрізав Майкл. Як, чорт забирай, він так швидко дізнався подробиці їхнього з доном Кроче обіду? — Я отримав від батька вказівки: саме дон Кроче має влаштувати приїзд Ґільяно. У будь-якому разі я говорив із ним лише про один план.
— А інші? — запитав Пішотта. Він помітив, що Корлеоне вагається. — Ти можеш говорити вільно. Якщо не можна довіряти тим, хто перебуває в цій кімнаті, то надії для Турі нема взагалі.
Уперше заговорив коротун Гектор Адоніс. Голос у нього був надзвичайно соковитий — голос природженого оратора, справжнього майстра переконувати інших:
— Любий мій Майкле, ви мусите зрозуміти: дон Кроче — ворог Турі Ґільяно. Ваш батько має застарілу інформацію. Вочевидь ми не можем доправити Турі до вас, не вживши застережних заходів.
Адоніс говорив довершеною римською італійською, не сицилійським діалектом.
Втрутився старий Ґільяно:
— Я вірю, що дон Корлеоне пообіцяв допомогти моєму синові. Тут не може бути жодного сумніву.
— Я наполягаю, — завважив Гектор Адоніс. — Ми мусимо знати всі ваші плани.
— Можу сказати вам те саме, що сказав донові Кроче, — мовив Майкл. — Але для чого мені розповідати комусь усі інші плани? Якби я спитав вас, де тепер ховається Турі Ґільяно, ви б мені сказали?
З посмішки Пішотти він бачив, що той загалом схвалив таку відповідь. Однак Гектор Адоніс заперечив:
— Це не одне й те саме. Ви не маєте причин знати, де ховається Турі. А ми мусимо знати, як ви плануєте йому допомогти.