Але коли Пішотта приїхав до Зу Пеппіно, старий привітав його незвично холодно. Пішотта запитав себе, чи візник його не запідозрив: він мусив помітити незвичну активність карабінерів у містечку й з непомильною сицилійською параноєю міг скласти два й два.
На мить Пішотта відчув гарячковий укол тривоги, а тоді прийшла ще одна болісна думка. Що, як мати Ґільяно дізналася, що це її любий Аспану зрадив її сина? Що, як одного дня вона стане перед ним, плюне йому в обличчя, назве вбивцею й зрадником? Вони ридали, обійнявшись, він присягнув захищати її сина, він поцілував її, як Юда. На мить він подумав, чи не вбити цього старого, а тоді й себе теж.
— Як шукаєш Турі, то він тут був і пішов. — мовив Зу Пеппіно. Йому стало шкода Пішотту: молодик пополотнів, йому наче бракувало повітря. — Вип’єш анісової настоянки?
Пішотта похитав головою й розвернувся до дверей. Старий сказав:
— Будь обачний: у місті повно карабінерів.
Пішотту охопив жах. Він був дурнем, думаючи, що Ґільяно може не зачути пастку. А що, як він і зрадника зачув?
Він вибіг із будинку, обігнув місто й полями рушив до резервного місця зустрічі — Селінського акрополя в місті-привиді Селінунті.
Руїни давньогрецького міста сяяли під літнім місяцем. Ґільяно сидів поміж них на старих камінних сходах храму й мріяв про Америку.
Його охопила меланхолія. Старі мрії зникли. Він мав стільки надій на майбутнє, на майбутнє Сицилії; він так вірив у власне безсмертя. Стільки людей любили його. Колись він був для них благословенням, а тепер йому здавалося, що він — їхнє прокляття. Він почувався зрадженим, не маючи на те причин. Однак у нього все одно був Аспану Пішотта. І прийде день, коли вони з ним разом повернуть до життя стару любов і старі мрії. Зрештою, спочатку їх було тільки двоє.
Місяць зник, старовинне місто проковтнула темрява. Тепер руїни скидалися на скелети, намальовані на чорному полотні ночі. З чорноти цієї долинуло шипіння дрібних камінців та землі, що осипалися під чиїмись ногами. Ґільяно закотився між мармуровими колонами з автоматом напоготові. З-за хмар безтурботно виплив місяць, і Турі побачив на широкому зруйнованому проспекті, що колись вів до акрополя, Аспану Пішотту.
Пішотта повільно спускався стежкою, всипаною камінцями, шукав Турі очима, пошепки кликав його. Ґільяно ховався за колонами храму, чекаючи, поки він не промине його, тоді виступив у нього за спиною й мовив, як колись у дитинстві:
— Аспану, я знову переміг.
На його подив, Пішотта, обертаючись, мало не підстрибнув зі страху.
Ґільяно знову підійшов до сходів, відклав зброю.
— Посидимо трохи, — мовив він. — Ти, певно, втомився, і, може, у нас уже не буде нагоди поговорити наодинці.
— Поговоримо в Мацара-дель-Валло, — заперечив Пішотта. — Там безпечніше.
— У нас чимало часу, а ти знову будеш кашляти кров’ю, якщо не відпочинеш. Іди, сядь біля мене.
І Ґільяно опустився на горішню кам’яну сходинку. Він побачив, що Пішотта знімає зброю, подумав, що той хоче її відкласти, тож підвівся й простягнув Аспану руку, щоб допомогти йому піднятися. А тоді усвідомив, що його друг цілиться в нього, і завмер. Уперше за сім років його заскочили зненацька.
Пішотта збожеволів від жаху: про що запитає його Ґільяно, якщо вони будуть говорити? Він запитає: «Аспану, хто в банді Юда? Аспану, хто привів у Кастельветрано карабінерів? Аспану, чому ти ходив до дона Кроче?» І понад усе він боявся того, що Ґільяно може сказати: «Аспану, ти брат мені». Саме цей останній жах змусив Пішотту натиснути на спусковий гачок.
Кулі відірвали Ґільяно руку, прошили його тіло. Нажаханий власним учинком, Пішотта чекав, коли він упаде, але натомість Турі повільно пішов униз сходами, стікаючи кров’ю. Охоплений марновірним страхом, Пішотта розвернувся й побіг, він бачив, як Ґільяно біг за ним, а тоді впав.
Але сам Ґільяно, помираючи, думав, що все ще біжить. Роздроблені нейрони його мозку переплуталися, і він думав, що біжить з Аспану в горах за сім років до того, із старовинних римських резервуарів біжить свіжа вода, п’янить аромат дивних квітів, вони біжать повз придорожні святині в замкнених ящиках, і Турі вигукнув, як і того вечора: «Аспану, я вірю!» — щиро вірячи в щасливу долю, у вірну любов друга. Тоді смерть милосердно позбавила його знання про зраду й останню його поразку. Ґільяно помер у своїй мрії.