Аспану Пішотта втікав. Він промчав через поля до дороги на Кастельветрано. Тоді за допомогою своєї особливої перепустки зв’язався з полковником Лукою та інспектором Веларді. Це вони поширили історію про те, як Ґільяно втрапив у пастку й помер від руки капітана Перенце.
Марія Ломбардо Ґільяно 5 липня 1950 року встала рано. Її розбудив стукіт у двері, що пішов відчинити її чоловік. Повернувшись до спальні, він сказав їй, що мусить іти й, може, його весь день не буде вдома. Жінка визирнула у вікно й побачила, як він сідає у візок Зу Пеппіно, яскраво розмальований сценами з легенд. Може, у них звістки про Турі: чи він утік до Америки, чи щось пішло не так? Вона відчула, як знайомо тривога переростає в жах — в останні сім років вона часто це відчувала. Тривога не давала їй спокою, вона поприбирала в будинку, приготувала овочі на весь день, тоді відчинила двері й визирнула на вулицю.
На Віа Белла не було нікого із сусідів. Не бавилися діти. Чимало з чоловіків сиділи за ґратами через підозру в змові з бандою Ґільяно. Жінки були надто налякані, щоб випустити дітей на вулицю. З кожного краю Віа Белла стояв загін карабінерів, солдати з гвинтівками на плечах ходили патрулями вперед і назад. На дахах Марія побачила інших солдатів, біля будинків стояли військові джипи. Броньоване авто блокувало устя Віа Белла біля бараків Беллампо. Монтелепре окупували дві тисячі людей полковника Луки, вони стали ворогами міських жителів, бо чіплялися до жінок, лякали дітей, били тих чоловіків, які не потрапили до в’язниці. І всі ці солдати були тут, щоб убити її сина. Але він утік до Америки, він буде вільний, і коли час буде слушний, вони з чоловіком приєднаються до нього. Житимуть на волі без страху.
Марія Ломбардо повернулася до будинку й знайшла собі роботу. Вона вийшла на балкон ззаду будинку й подивилася на гори — ті гори, з яких Ґільяно стежив за цим домом у бінокль. Вона завжди відчувала його присутність, утім не зараз. Він точно був в Америці.
Гучний стукіт у двері змусив її заціпеніти від жаху. Вона повільно попленталася відчиняти й побачила Гектора Адоніса: таким вона його ще ніколи не бачила. Він був неголений, волосся скуйовджене, краватки немає, сорочка під піджаком зібгана, комірець брудний. Але понад усе вона помітила, що з його обличчя зникли останні краплини гідності — воно було спотворене безнадійним горем. Він подивився на неї, і в очах у нього бриніли сльози. Жінка здавлено закричала.
Професор увійшов зі словами:
— Не треба, Маріє, благаю тебе.
Разом із ним прийшов юний лейтенант карабінерів. Марія Ломбардо подивилася на вулицю за ними: перед її будинком стояли три чорні автомобілі з водіями-поліцаями, з кожного боку дверей були озброєні люди.
Лейтенант був зовсім юний, рожевощокий. Він зняв кептаря, тримав його під пахвою.
— Ви Марія Ломбардо Ґільяно? — формально запитав він з північним, тосканським акцентом.
Марія Ломбардо сказала «так», точніше, відчайдушно прохрипіла. У роті в неї пересохло.
— Мушу просити вас поїхати зі мною до Кастельветрано, — сказав офіцер. — Авто вже чекає. Ваш друг супроводить вас, якщо ви не проти, звісно.
Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима. Уже твердішим голосом запитала:
— З якої причини? Я нічого не знаю про Кастельветрано, у мене немає там знайомих.
Голос лейтенанта пом’якшав. Він нерішуче мовив:
— Є один чоловік, якого потрібно упізнати. Ми вважаємо, що це ваш син.
— Це не мій син, — заперечила Марія Ломбардо, — він не буває в Кастельветрано. Він мертвий?
— Так.
Жінка заквилила й упала на коліна.
— Мій син не буває в Кастельветрано, — повторила вона.
Гектор Адоніс підійшов до неї, поклав руку їй на плече.
— Ти мусиш їхати, — сказав він. — Це може бути один з його трюків, він таке вже робив.
— Ні, я не поїду. Не поїду.
— Ваш чоловік удома? — запитав лейтенант. — Він може поїхати замість вас.
Марія Ломбардо згадала, що рано-вранці по нього приїхав Зу Пеппіно. Згадала погане передчуття, що охопило її, коли вона побачила того розмальованого візка.
— Зачекайте, — мовила вона.
Тоді пішла до спальні, перевдяглася в чорну сукню й пов’язала голову чорним шаликом. Лейтенант притримав двері перед нею. Жінка вийшла на вулицю, повну озброєних солдатів. Подивилася туди, де Віа Белла закінчувалася площею. У мерехтливому світлі липня вона ясно побачила, як Турі з Аспану ведуть віслюка на злягання, сім довгих років тому, того дня, коли він став убивцею й розбійником. Вона почала плакати, лейтенант узяв її під руку й допоміг сісти в один з чорних автомобілів. Гектор Адоніс сів поряд із нею. Авто їхало повз мовчазних карабінерів, а Марія Ломбардо сховала обличчя на плечі в Гектора Адоніса, уже без сліз — тільки зі смертельним жахом перед тим, що мала побачити в кінці цієї мандрівки.