Він так і не скуштував чарівних солодощів із мигдалевої пасти у формі морквин, пагонів бамбука та червоних томатів — таких солодких, що все тіло від них аж німіло; або ж цукрових фігурок міфічних лялькових лицарів Роланда, Олів’є та Карла Великого — їхні цукрові мечі були інкрустовані рубіновими льодяниками й смарагдовими шматочками фруктів, і діти забирали їх додому, вкладалися разом із ними спати й мріяли перед сном. Заручини сестри теж пройшли без нього.
Злягання диво-мулиці з віслюком теж нічого не дало. Вона не понесла. Жителі Монтелепре були розчаровані. Лише за кілька років вони дізнаються, що Феста явила їм своє диво в особі юнака, який того віслюка тримав.
Розділ 5
Абат робив вечірній обхід францисканського монастиря, спонукаючи лінивих, ні до чого не здатних ченців заробляти на хліб насущний. Перевірив скриньки в майстерні, де виготовляли святі реліквії, відвідав пекарню, з якої до сусідніх містечок возили великі хрусткі буханці хліба. Оглянув город і бамбукові кошики, по вінця повні оливок, томатів та винограду: чи не зім’ята їхня атласна шкірка. Ченці працювали, як ті казкові ельфи, хоча були далеко не такі веселі. Насправді то була доволі похмура команда, адже служіння Богу радості не вимагає. Абат дістав з-під своєї ряси довгу чорну сигару й заходився прогулюватися територією монастиря, нагулюючи собі апетит перед вечірньою трапезою.
Саме тоді він побачив Аспану Пішотту, що затягував у ворота монастиря Турі Ґільяно. Воротар спробував їх завернути, але Пішотта приставив пістолета йому до тонзури, і той упав на коліна в останній молитві. Скривавлене, майже позбавлене життя тіло Ґільяно Аспану поклав до ніг абата.
Абат був високий і сухорлявий, його витончене обличчя дрібними рисами, кирпатим носом та допитливими карими ґудзиками очей скидалося на мавпячу морду. Попри свої сімдесят років, він був доволі жвавий і мав такий самий гострий і дотепний розум, як у давні дні, ще до Муссоліні, коли писав вишукані листи з вимогою викупу для мафії, яка наймала його для цього.
Хоча всі, від селян до влади, знали, що його монастир — штаб-квартира контрабандистів та діячів чорного ринку, абатові не перешкоджали в цій незаконній діяльності з поваги до його святого покликання й з відчуття того, що він заслуговує на матеріальну винагороду за духовне кермування товариством.
Тож абат Манфреді не впав у відчай, дізнавшись про те, що двоє закривавлених селян-розбишак увірвалися до священного дому святого Франциска. Насправді він добре знав Пішотту — кілька разів використовував юнака у своїх махінаціях із контрабандою та чорним ринком. Вони мали дещо спільне, що тішило їх обох, — хитрість і лукавство; один був здивований побачити ці риси в такому старому святенникові, другий — у наївному юнакові.
Абат заспокоїв воротаря, тоді мовив до Пішотти:
— Що ж, любий мій Аспану, яку біду ти накликав на себе цього разу?
Пішотта саме зав’язував сорочку на рані Ґільяно. Абата здивував згорьований вираз його обличчя: він не думав, що цей юнак здатний на подібні почуття.
А той, знову побачивши велетенську рану, упевнився в тому, що його друг помре. Як йому розповісти все це матері й батькові Турі? Горе Марії Ломбардо жахало його. Та зараз треба було розіграти важливішу сцену: переконати Манфреді прихистити Ґільяно в монастирі.
Пішотта подивився абатові просто в очі. Він не хотів прямо погрожувати, однак мав пояснити священикові, що в разі відмови той наживе собі смертельного ворога.
— Це мій кузен та найкращий друг Сальваторе Ґільяно, — сказав Пішотта. — Як бачите, йому не пощастило, і дуже скоро Національна поліція шукатиме його по всіх довколишніх горах. І мене з ним. Ви наша єдина надія. Благаю, сховайте нас і покличте лікаря. Зробіть це для мене — і я довіку буду вашим другом.
На слові «друг» він зробив окремий наголос. Абат це помітив і все зрозумів. Він чув про юного Ґільяно — хороброго хлопця, якого так поважали в Монтелепре, вправного стрільця й мисливця, мужнього над свої літа. Навіть «друзі друзів» спостерігали за ним як за потенційним рекрутом. Сам великий дон Кроче під час свого ділового й світського візиту до монастиря згадував його в розмові з абатом як того, хто може принести неабиякий прибуток.
Та розглядаючи непритомного Ґільяно, абат був майже переконаний у тому, що цей чоловік потребує могили, а не прихистку й священика для останніх ритуалів, а не лікаря. Він мало чим ризикував, виконуючи прохання Пішотти, бо навіть на Сицилії не було нічого злочинного в тому, щоб дати притулок мертвому тілу. Однак абатові не хотілося, щоб цей юнак знав, яка мала ціна послуги, яку він збирається йому зробити, тож спитав: