Ґільяно кивнув, але з посмішкою. Такого юного хлопця сильно вразила зустріч із цим майстром лицемірства. Ця посмішка роздратувала абата: він очікував більшої вдячності від убивці, якому дав притулок, якого повернув від воріт смерті. Вдячність диктувала належно лицемірну відповідь, і надзвичайно щиру. Цей контрабандист, цей убивця, цей селянин Турі Ґільяно мав би показати більше розуміння, християнського розуміння.
— Пам’ятай, що наша щира віра спирається на віру в дива, — суворо сказав він.
— Так, — відповів Ґільяно. — Я всім серцем вірю в те, що ваш обов’язок — допомогти нам віднайти їх.
Він мовив це без зла, весело, щиро прагнучи потішити свого благодійника. Але це все, що він міг зробити, щоб відверто не розсміятися.
Абат був задоволений і знову став приязний. Хлопець хороший, він насолоджувався його компанією в останні місяці, і приємно було знати, що він у глибокому боргу перед ним. І невдячним не буде, бо вже показав шляхетність свого серця. І словами, і справами він щодня демонстрував свою повагу до абата й вдячність йому. У його грудях билося не жорстке серце злочинця. Що станеться з такою людиною в нинішній Сицилії, повній шпигунів, злиднів, бандитів та різноманітних грішників? «Що ж, — думав Манфреді, — якщо чоловік убив одного разу, він може зробити це знову, як буде необхідно». Тож він вирішив, що дон Кроче має настановити Турі Ґільяно на істинний шлях у житті.
Одного дня, коли Турі Ґільяно відпочивав у своєму ліжку, до нього прийшов незнайомий відвідувач. Абат представив його як отця Бенджаміно Мало, дорогого друга, а тоді лишив їх самих.
Отець Бенджаміно турботливо мовив:
— Дорогий мій юначе, сподіваюся, ви одужали від своїх ран. Святий абат розповів мені, що це було справжнє диво.
— Милість Божа, — ввічливо відповів Ґільяно.
Отець Бенджаміно схилив голову, наче й сам дістав благословення.
Ґільяно вивчав його. Цей священик ніколи не гарував у полях. Край його ряси був надто чистий, руки — надто м’які, обличчя — надто пухке й біле. Однак вираз його був цілком святенницький — покірний, повний християнського смирення. Голос теж був м’який та лагідний, коли отець Бенджаміно мовив:
— Сину мій, я вислухаю твою сповідь і дам тобі святе причастя. Очищений від гріхів, ти зможеш вийти у світ із чистим серцем.
Турі Ґільяно пильно подивився на священика, що володів такою силою.
— Пробачте мені, святий отче, — сказав він. — Я ще не дійшов до каяття, а сповідатися до цього було б нещиро. Але дякую вам за благословення.
Священик кинув і відповів:
— Так, це лише обтяжило б твої гріхи. Але я маю іншу пропозицію, можливо, практичнішу як для цього світу. Мій брат, дон Кроче, відправив мене до тебе, щоб запитати, чи не хочеш ти приєднатися до нього у Віллабі. Тобі добре платитимуть, і, звісно, як ти маєш знати, влада ніколи не наважиться зачепити тебе, поки ти під його захистом.
Ґільяно був ошелешений тим, що слава про його вчинок дійшла до такого, як дон Кроче. Він знав, що має бути обачним, бо зневажав мафію й не хотів пійматися в її тенета.
— Це велика честь, — сказав він. — Я вдячний вам і вашому братові. Але мушу порадитися зі своєю родиною, вшанувати бажання своїх батьків. Дозвольте поки що відмовитися від вашої щедрої пропозиції.
Він побачив, що священик здивований. Хто на Сицилії відмовляється від захисту великого дона? Тож Турі додав:
— Може, за кілька тижнів я зміню думку й навідаюся до вас у Віллабу.
Отець Бенджаміно опанував себе й підняв руки на знак благословення.
— Іди з Богом, сину мій, — мовив він. — Тобі завжди будуть раді в домі мого брата.
Він перехрестив Турі й пішов.
Турі Ґільяно знав, що час іти звідти. Коли того вечора до нього навідався Аспану Пішотта, Ґільяно розповів йому, що слід підготувати до його повернення в зовнішній світ. Він бачив, що друг змінився так же, як і він сам. Пішотта ані здригнувся, ані заперечив жодного наказу від того, кого знав усе життя. Зрештою Турі сказав йому: