— Аспану, ти можеш піти зі мною чи лишитися зі своєю родиною. Роби те, що вважаєш за потрібне.
Пішотта всміхнувся.
— Думаєш, я дозволю тобі забрати собі всю славу та веселощі? Відпущу тебе бавитись у гори, поки сам тягатиму на роботу віслюків та збиратиму оливки? А що ж наша дружба? Чи я маю відпустити тебе в гори самого, коли ми змалечку гралися й працювали разом? Я повернуся до Монтелепре тільки тоді, коли туди вільним повернешся ти. Тож годі дурних балачок. Я прийду по тебе за чотири дні. На те, чого ти від мене хочеш, потрібен час.
Ці чотири дні Пішотта був зайнятий. Він уже відстежив того вершника-контрабандиста, що запропонував знайти пораненого Ґільяно. Його звали Маркуцці, він займався серйозною контрабандою під захистом дона Кроче та Ґвідо Кінтани й викликав у людей острах. Його дядько мав таке ж ім’я і був одним із ватажків мафії.
Пішотта дізнався, що Маркуцці регулярно їздив із Монтелепре до Кастелламаре. Аспану знав фермера, що тримав мулів контрабандиста, і коли побачив, що тварин забирають із поля й ведуть до сараю під містом, то зрозумів, що Маркуцці наступного дня рушить у дорогу. На світанку Пішотта влаштувався на тій дорозі, якою мав їхати Маркуцці, і чекав на нього з лупарою, яку чимало сицилійських родин тримали в господарстві. Воістину, смертельна сицилійська рушниця була така поширена й так часто використовувалася для вбивства, що, коли Муссоліні зачищав мафію, він наказав знести всі кам’яні стіни щонайбільше до трьох футів, щоб убивці не могли влаштовувати за ними засідки.
Пішотта вирішив убити Маркуцці не лише тому, що контрабандист пропонував допомогти поліції вбити пораненого Турі, а й тому, що він вихвалявся цим перед своїми друзями. Убивши контрабандиста, він застереже всіх тих, хто може зрадити Ґільяно. І йому потрібна зброя, що, як він знав, у Маркуцці є.
Довго чекати не довелося. Контрабандист вів порожніх мулів до Кастелламаре, де мав забрати товар, тож поки був недбалий. Він вів головного мула гірською стежиною, перекинувши рушницю через плече, замість того щоб тримати її напоготові. Побачивши Пішотту на стежці перед собою, він не стривожився. Перед ним був усього лише невисокий худий хлопець із вузенькими франтуватими вусами й дратівливою посмішкою. Тільки коли Пішотта дістав лупару з-під куртки, Маркуцці зосередив увагу на ньому.
Він грубо сказав:
— Ти помилився дорогою. Я ще не забрав свої товари. І цих мулів захищають «друзі друзів». Будь розумником і знайди собі іншого клієнта.
— Я хочу тільки забрати твоє життя, — м’яко відповів Пішотта й усміхнувся. — Був день, коли ти хотів побути героєм перед поліцією. Кілька місяців тому. Пригадуєш?
Маркуцці пригадав. Він розвернув мула начебто випадково, щоб прикрити руку від Пішотти, дістав пістолета з-за ременя й водночас смикнув повід мула, щоб вийти на зручну позицію. Останнім, що він побачив, була усмішка Пішотти, коли лупара вирвала його тіло із сідла й кинула в порох на дорозі.
Пішотта з похмурою радістю встав над тілом і зробив іще один постріл йому в голову, тоді забрав пістолета з руки Маркуцці та рушницю, яка висіла на ремені на його грудях. Переклав до своїх кишень усі кулі для рушниці з кишень покійного. Тоді швидко й ретельно розстріляв усіх чотирьох мулів — попередження для тих, хто може допомагати ворогам Ґільяно, хоч і не прямо. Він стояв на дорозі, тримаючи в руках лупару, повісивши рушницю мерця через плече, з пістолетом за поясом. Він не відчував жалю, власна жорстокість тільки тішила його. Бо, попри любов до друга, він завжди певним чином протистояв йому. І хоча Пішотта визнав Турі своїм ватажком, та завжди відчував, що мусить доводити своє право на їхню дружбу й бути таким же відважним і таким же розумним. Тепер він теж вийшов із чарівного кола дитинства, кола суспільства, і приєднався до Турі за його межами. Цим він навіки прив’язав себе до Турі Ґільяно.
За два дні, перед вечірньою трапезою, Ґільяно покинув монастир. Він обійняв кожного з ченців, коли вони зібралися в трапезній, подякував їм за доброту. Ченцям було прикро його відпускати. Так, він ніколи не виконував із ними релігійних ритуалів, не сповідався й не покаявся за скоєне вбивство, але деякі з цих ченців почали своє доросле життя з подібних злочинів і не судили його.
Абат провів Ґільяно до воріт монастиря, де на нього чекав Пішотта. Турі отримав від нього подарунок на прощання — статуетку чорної Діви Марії, копію тієї, що була в Марії Ломбардо, матері Ґільяно. Пішотта мав американський брезентовий наплічник, і Ґільяно поклав чорну Діву туди.
Пішотта скептично споглядав, як прощаються абат і Ґільяно. Він знав, що Манфреді — контрабандист, таємний член «друзів друзів» і справжній рабовласник для своїх бідолашних ченців. Тож він не міг зрозуміти сентиментальності їхнього прощання. Юнакові не спадало на думку, що любов, приязнь і повагу, які викликав у нього Турі, він міг викликати й у таких старих і владних чоловіках, як абат.