Хоча прихильність абата була щира, вона забарвилася корисливістю. Він знав, що цей хлопець одного дня може стати на Сицилії силою, на яку варто зважати. Це заплямовувало його шлях побожності. Турі Ґільяно ж був щиро йому вдячний. Абат урятував його життя, але на додачу до того ще й настановив його щодо багатьох речей і склав йому чудову компанію, навіть дозволив користуватися власною бібліотекою. Дивовижно, але він тішився і з софістики абата, вона видавалася йому хорошою рівновагою в житті: робити хороше, не завдаючи великої шкоди, врівноважити свою владу, щоб життя йшло гладко.
Абат та Турі Ґільяно обійнялися. Турі мовив:
— Я в боргу перед вами. Згадайте про мене, коли вам знадобиться допомога, будь-яка. Зроблю все, що ви попросите.
Абат поплескав його по плечу.
— Християнське добро не вимагає відплати, — мовив він. — Повертайся на Господній шлях, сину мій, і віддавай йому належне.
Однак то були завчені слова, бо він добре знав таку юнацьку невинність. З неї може повстати в полум’ї диявол, щоб зробити все, що захоче. Він не забуде обіцянки Ґільяно.
Попри протести Пішотти, Турі вдягнув брезентового наплічника, і вони разом вийшли за ворота монастиря. Не озираючись.
Розділ 6
З виступу краю скелі поблизу верхівки Монте-д’Оро Ґільяно та Пішотта могли дивитися вниз, на Монтелепре. Там, кількома милями нижче від них, уже боролися з настанням темряви, запалюючи світло в будинках. Ґільяно уявив собі, що чує музику з гучномовців на площі: там завжди транслювали римські радіостанції на втіху містянам, які прогулювалися перед вечірньою трапезою.
Однак гори були оманливі. На те, щоб спуститися до містечка, знадобилося б дві години, а щоб піднятися назад — іще чотири. Ґільяно та Пішотта часто бавилися тут у дитинстві, знали кожен камінчик на цій горі, кожну печеру, кожен тунель. Трохи далі в цій скелі був грот Б’янка — улюблена печера їхнього дитинства, більша за будь-який будинок Монтелепре.
Турі подумав, що Аспану добре виконав його накази. Печера була повна спальних мішків, каструль, коробок з боєприпасами, мішків із хлібом та іншими продуктами. У дерев’яній скрині лежали електричні кишенькові ліхтарики та гасові лампи, ножі, було кілька каністр гасу.
— Аспану, та тут назавжди можна оселитися! — засміявся він.
— На кілька днів, — відповів Аспану. — Коли карабінери почали тебе шукати, спочатку навідалися саме сюди.
— Боягузи шукатимуть нас тільки вдень, — сказав йому Турі. — Уночі ми в безпеці.
Гори огорнула темрява, однак небо було таке зоряне, що вони чудово бачили один одного. Пішотта відкрив брезентовий наплічник, заходився діставати одяг та зброю. Турі Ґільяно озброювався повільно й урочисто. Знявши рясу ченця, він вбрався в молескінові штани, тоді вдягнув величезного кожуха з багатьма кишенями. Два пістолети він заткнув за пояс, закріпив під кожухом автоматичний пістолет так, щоб його можна було прикрити, але й негайно вихопити за потреби. Застібнув на талії патронташ, поклав коробки з кулями до кишень. Пішотта передав йому ножа, який він сховав в одному з армійських чобіт. Ще один маленький пістолет пішов до плетеної кобури, прикріпленої з внутрішнього боку кожуха до відвороту. Зброю та боєприпаси він ретельно перевірив.
Гвинтівку Турі відкрито перекинув через плече. Нарешті він був готовий. Усміхнувся Пішотті, у якого були тільки лупара та ніж у чохлі за спиною.
— Я почуваюся голим, — сказав Пішотта. — Ти хоч можеш ходити в усьому цьому залізяччі? Якщо раптом упадеш, я тебе на ноги не поставлю.
Ґільяно досі всміхався загадковою усмішкою дитини, яка вірить, що весь світ лежить біля її ніг. Величезний шрам на тілі щемів від ваги зброї та боєприпасів, але він радо вітав цей біль. Він очищав його.
— Я готовий до зустрічі з батьками, та й з ворогами теж, — сказав він Пішотті.
Двоє юнаків рушили вниз довгою звивистою стежиною з вершини Монте-д’Оро до Монтелепре.
Вони йшли під склепінням зірок. Турі Ґільяно, озброєний проти смерті та її посіпак, насолоджувався пахощами далеких садів лимонових дерев і диких квітів і відчував спокій, якого ніколи ще не знав. Він більше не був безпомічний перед будь-яким ворогом ззовні й більше не мав розважати свого внутрішнього ворога, що сумнівався в його мужності. Якщо він завдяки своїй волі не помер, побажав, щоб його порване тіло зрослося, то тепер вірив, що може зробити це ще й ще раз. Ґільяно більше не сумнівався в тому, що на нього чекає велична доля. Він теж володів магією тих середньовічних героїв, які не могли померти, поки не дійдуть до завершення своєї довгої оповіді, доки не досягнуть своєї найвеличнішої перемоги.