Однак у тій ситуації він не мав жодного бажання лити кров. Маневр лишався інтелектуальним. Ґільяно особливо хотів побачити, як діятиме маресьяло, адже це йому належить стати головним ворогом Турі в майбутньому.
Саме тоді батько Ґільяно відчинив двері, маресьяло грубо взяв старого під руку й висмикнув надвір, криком наказавши чекати там.
Марешалло італійських карабінерів — найвищий ранг молодшого керівного складу Національної поліції, зазвичай командир підрозділу маленького міста. Це важлива особа в місцевій спільноті, до нього ставляться з такою ж повагою, як до мера чи парафіяльного священика. Тож такого привітання від матері Ґільяно він не очікував: вона перегородила йому дорогу й демонстративно зневажливо плюнула під ноги.
Марешалло з трьома підлеглими були змушені увійти до будинку силою й обшукувати його під градом образ і прокльонів від матері Ґільяно. Усіх присутніх вивели на вулицю, щоб там допитати; сусідні будинки спорожніли, їхні мешканці також поливали поліцію образами.
Коли обшук виявився марним, маресьяло спробував допитати мешканців. Батько Ґільяно був ошелешений.
— То ви думаєте, що я донесу на власного сина? — спитав він маресьяло під схвальний гуркіт натовпу на вулицях. Марешалло наказав родині Ґільяно повернутися до будинку.
У тіні провулку Пішотта розвернувся до Турі.
— Їм пощастило, що у твоєї матері немає нашої зброї, — мовив він.
Але Турі не відповів. Кров вдарила йому до голови, і, щоб опанувати себе, знадобилися чималі зусилля. Марешалло розмахнувся кийком і вдарив одного із сусідів, який наважився запротестувати проти жорсткого поводження з батьками Ґільяно. Двоє інших карабінерів почали хапати жителів Монтелепре навмання й кидати у фургон, дорогою копаючи їх ногами та б’ючи кийками, не зважаючи на крики страху й протесту.
Раптом на вулиці перед карабінерами опинився сам-один чоловік. Він кинувся на маресьяло. Пролунав постріл — і чоловік упав на бруківку. В одному з будинків закричала жінка, тоді вибігла на вулицю й кинулася на тіло загиблого. Турі Ґільяно впізнав її: то була давня подруга його родини, що завжди приносила його матері свіжоспечений пиріг на Великдень.
— Іди за мною, — прошепотів Турі, постукавши Пішотту по плечу, і побіг вузькими покрученими вулицями до центральної площі міста, з другого боку Віа Белла.
— Що ти робиш, чорт забирай? — несамовито крикнув Пішотта, але замовк. Раптом він чітко зрозумів, що саме спало на думку Турі. Фургон із полоненими має проїхати по Віа Белла, щоб розвернутися й рушити назад, до бараків Беллампо.
Біжучи темною паралельною вулицею, Турі Ґільяно почувався невидимим, подібним до бога. Він знав, що вороги навіть уявити собі не можуть, що він зараз робить, вони думають, що він утікає в безпечні гори. Турі охопило дике піднесення. Вони дізнаються, що ніхто не зможе нападати на дім його матері безкарно, наступного разу двічі подумають, перш ніж повторити це. Вони не зможуть більше холоднокровно стріляти в людей. Він змусить їх виявити повагу до його сусідів та рідних.
Ґільяно добіг до дальнього кінця площі й у світлі єдиного ліхтаря побачив фургон, що блокував в’їзд до Віа Белла. Наче він може пійматися в таку пастку. І про що вони тільки думали? Чи це приклад їхнього розуму? Він перейшов на іншу вулицю, що привела його до заднього входу до церкви, яка височіла над площею. Пішотта йшов за ним. Усередині вони перелізли через поруччя, що відокремлювали вівтар від решти церкви, і на мить зупинилися у святому місці, де колись давно обидва були служками й служили священикові, поки він читав для мешканців Монтелепре недільну службу та проводив причастя. Тримаючи зброю напоготові, вони стали на коліна й незграбно перехрестилися; сила воскових статуй Христа, увінчаного терном, позолоченої й повапленої Діви Марії в блакитному вбранні, рядів святих на якусь мить затупила їхню пристрасть до бою. Однак вони побігли коротким проходом між рядами до великих дубових дверей, з яких можна було обстріляти площу. І знову опустилися на коліна, але вже готуючи зброю.