— Що хорошого дало твоє геройство минулої ночі? Твої сусіди досі за ґратами.
— Я звільню їх, — тихо відповів Ґільяно. Він бачив подив на обличчі хрещеного й хотів здобути його згоду, допомогу, його розуміння. Він бачив, що Адоніс досі ставиться до нього як до доброго сільського юнака. — Ти мусиш зрозуміти, який я тепер. — Він на мить замовк. Чи можна казати саме те, що він думає? Чи не вирішить його хрещений, що він збезумився у своїй гордині? Але Турі продовжив: — Я не боюся померти.
Він усміхнувся до Гектора Адоніса тією хлопчачою усмішкою, яку той так добре знав і так любив.
— Справді, я сам ошелешений від цього. Але я не боюся бути вбитим. Мені це не здається можливим. — Він розсміявся вголос. — Їхні поліцаї, броньовані автомобілі, їхні автомати, хоч весь Рим — я їх не боюся. Я можу їх подолати. Гори Сицилії повні бандитів. Пассатемпо з бандою. Терранова. Вони зреклися Рима. Я можу робити те ж саме, що й вони.
Гектор Адоніс відчув зачудування й тривогу. Чи може так бути, що поранення вплинуло на мозок Ґільяно? Чи те, що він нині спостерігав, було тим самим, що й народження великих героїв історії, таких як Александр, Цезар, Роланд? Коли ще зароджувалися мрії героїв, якщо не в розмові з друзями серед самотньої гірської долини. Однак уголос він недбало мовив:
— Забудь про Терранову та Пассатемпо. Їх узяли в полон і кинули за ґрати в бараках Беллампо. За кілька днів перевезуть до Палермо.
— Я порятую їх, — відповів Ґільяно, — а тоді чекатиму від них вдячності.
Суворість, з якою він вимовив ці слова, ошелешила Гектора Адоніса й потішила Пішотту. Їм було дивно бачити такі зміни в їхньому Турі. Вони завжди любили й поважали його. Він завжди вирізнявся гідністю та характером, незвичними для такого юного хлопця. Але тепер вони вперше відчули його потяг до влади.
— Вдячності? — перепитав Гектор Адоніс. — Пассатемпо вбив дядька, який подарував йому його першого віслюка.
— Тоді доведеться навчити його значення слова «вдячність», — сказав Ґільяно. Трохи помовчав, тоді мовив: — Тепер я маю попросити тебе про послугу. Обміркуй її добряче, якщо відмовишся, я все одно залишуся твоїм відданим хрещеним сином. Забудь про те, що ти друг моїх батьків, забудь свою любов до мене. Я прошу про цю послугу заради Сицилії, любити яку ти мене навчив. Будь моїми вухами та очима в Палермо.
— Ти просиш мене, професора Палермського університету, стати членом твоєї банди розбійників.
— Це не так уже й дивно для Сицилії, — нетерпляче сказав Пішотта, — тут усі пов’язані з «друзями друзів». І де ще, крім Сицилії, професор історії та літератури ходитиме з пістолетом?
Гектор Адоніс вивчав обох юнаків, міркуючи над відповіддю. Він легко міг пообіцяти допомогти, а тоді забути про свою обіцянку. Так само легко міг відмовитись і пообіцяти допомагати їм лише по-дружньому, час від часу, як-от зараз. Зрештою, уся ця вистава може виявитися короткою. Ґільяно може загинути в бою або бути зраджений. Може емігрувати до Америки. І проблема буде розв’язана — так із сумом міркував він.
Професор згадав давно минулий літній день, дуже подібний до цього, але Турі та Аспану тоді було років по вісім, не більше. Вони сиділи на пасовищі між будинком Ґільяно та горами, чекали на вечерю. Гектор Адоніс приніс для Турі мішок книжок, однією з яких була «Пісня про Роланда», і тепер читав її їм уголос.
Адоніс майже напам’ять знав цю поему. Вона була дорога серцю кожного письменного сицилійця, а саму історію любили й неписьменні. Це була головна опора лялькового театру, що їздив по селищах та містечках, її легендарні герої були намальовані на всіх возах, що котилися сицилійськими пагорбами. Двоє видатних лицарів імператора Карла Великого, Роланд та Олів’є, нищили сарацинів, захищаючи відступ свого імператора до Франції. Адоніс розповідав, як вони загинули разом у битві при Ронсевалі — як Олів’є тричі просив Роланда просурмити, щоб повернути Карлову армію, і як Роланд відмовлявся через свою гордість. А тоді, коли сарацини вже перемагали їх, він просурмив, та було вже надто пізно. Коли Карл Великий повернувся рятувати своїх лицарів, він знайшов їхні тіла поміж тисяч мертвих сарацинів і з відчаю рвав на собі бороду. Професор пам’ятав сльози в очах Турі Ґільяно і, як не дивно, презирство на обличчі Аспану Пішотти. Для одного хлопчика то була найвеличніша мить, яка могла статися в людському житті, а для другого — принизлива смерть від рук невірних.
Малюки підвелися з трави, готові бігти вечеряти. Турі обійняв Аспану за плечі, і Гектор усміхнувся з цього. То був Роланд, який підтримував Олів’є, щоб обидва могли померти, стоячи на ногах перед нападними сарацинами. Помираючи, Роланд потягнувся латною рукавицею до синього неба, і янгол зняв її з його руки. Принаймні так кажуть і поема, і легенда.