То було тисячу років тому, але Сицилія досі страждала в тих же жорстких пейзажах гаїв олив і розпечених рівнин, придорожніх святилищ, що звели перші послідовники Христа, численних хрестів, на яких розпинали повсталих рабів, очолених Спартаком. Його хрещеник стане одним із цих героїв, не розуміючи, що для того, щоб змінити Сицилію, потрібен моральний вулкан, який спопелить цю землю.
Коли Адоніс спостерігав за ними тепер, — Пішотта лежав на спині в траві, а Ґільяно дивився на нього темними карими очима з усмішкою, яка, здавалося, казала, що він точно знає, про що думає його хрещений, — сцена дивним чином змінилася. Професор побачив їх статуями, вирізьбленими з мармуру, вирваними зі звичного життя. Пішотта став фігурою на амфорі, гекон у його руці — гадюкою, обидва тонко вирізьблені ранковим гірським світлом. Пішотта виглядав небезпечним — чоловік, який заповнює світ отрутою й кинджалами.
Сальваторе Ґільяно, його хрещеник Турі, був з іншого боку амфори. То була краса грецького Аполлона з ретельно виліпленим обличчям, з такими ясними білками очей, що він майже здавався сліпим. Це обличчя було відкрите, щире, повне невинності легендарного героя. Або ж, подумав Адоніс, відкидаючи свою сентиментальність, швидше рішучості молодої людини, що заповзялася стати героєм. Тіло Турі мало повноту середземноморських статуй: важкі стегна, м’язиста спина. Це було американське тіло, вище й ширше за більшість сицилійських.
Навіть у дитинстві Пішотта виявляв свою практичну хитрість, а Ґільяно щедро вірив у добро в людях, пишався своєю щирістю. У ті дні Гектор Адоніс часто думав, що, коли вони подорослішають, Пішотта буде лідером, а Ґільяно йтиме за ним. Він мав би краще розуміти. Віра у власні чесноти значно небезпечніша за віру у власну хитрість.
Глузливий голос Пішотти перервав міркування професора:
— Прошу, професоре, скажіть «так». Я заступник командира в банді Ґільяно, але мені немає кому віддавати накази. — Він шкірився. — Я готовий почати з малого.
Хоч Адоніса це не зачепило, очі Ґільяно спалахнули гнівом. Але він лише тихо спитав:
— То яка твоя відповідь?
— Так, — відповів Гектор Адоніс. Що ще міг сказати хрещений батько?
Тоді Ґільяно розповів йому, що він має робити, повернувшись до Монтелепре, і окреслив свої плани на наступний день. Професора знову вразили зухвалість і жорстокість його планів. Та коли Ґільяно підсадив його на спину віслюка, він схилився до хрещеника й поцілував його.
Пішотта та Ґільяно спостерігали, як Адоніс спускається стежкою до Монтелепре.
— Він такий коротун, — сказав Пішотта. — Значно краще вписався б до нас, коли ми гралися в розбійників у дитинстві.
Ґільяно повернувся до нього й м’яко сказав:
— І твої жарти тоді були б доречніші. Будь серйозний, коли йдеться про серйозні речі.
Але тієї ночі, перш ніж піти спати, вони обійнялися.
— Ти мені брат, — сказав Ґільяно. — Пам’ятай про це.
Тоді вони загорнулися у свої ковдри й міцно проспали останню ніч своєї безвісності.
Розділ 9
Турі Ґільяно та Аспану Пішотта встали вдосвіта, ще затемна, бо, хоч це й було малоймовірно, карабінери могли рушити за ними в темряві, щоб заскочити їх із вранішнім сонцем. Минулого вечора вони бачили броньоване авто з Палермо, що приїхало до бараків Беллампо разом із двома джипами підкріплення. Протягом ночі Ґільяно робив розвідувальні вилазки вниз схилом гори, дослухаючись до звуків, які могла б видавати людина, наближаючись до скелі. Пішотта висміяв цю пересторогу.
— У дитинстві ми були тими ще відчайдухами, — сказав він Турі, — але ти думаєш, що ці ліниві карабінери ризикуватимуть життям у темряві чи пропустять нагоду добряче поспати вночі в м’якому ліжку?
— Мусимо виховати в собі хороші звички, — відповів йому Ґільяно. Він знав, що колись вони матимуть кращих ворогів.
Турі з Аспану виклали всю свою зброю на ковдру й ретельно оглянули її. З’їли трохи пирога, що спекла Ла Венера, запили вином, флягу якого їм лишив Гектор Адоніс. Хліб — теплий, пряний — гаряче влігся в їхніх шлунках, дав їм енергію, щоб спорудити на краю скелі завісу з пагонів та брил. З-за неї вони в біноклі спостерігали за містом та гірськими стежинами. Поки Пішотта був на варті, Ґільяно зарядив зброю й розклав набої по кишенях свого кожуха. Він усе робив повільно, обережно. Навіть зарив усі запаси в землю й прикрив великим камінням. Він нікому б не довірив ці дрібниці, тож броньоване авто, що виїздило з бараків Беллампо, помітив Пішотта.