— Твоя правда, — мовив він. — Авто їде рівниною Кастелламаре геть від нас.
Вони всміхнулися один одному. Ґільяно відчув тиху радість. Зрештою, боротися з поліцією буде не так уже й важко — дитяча гра, дитячі хитрощі. Бронемашина зникне за поворотом дороги, тоді зробить коло й в’їде в гори із заднього боку їхньої скелі. Певно, влада знає про тунель, чекає, що вони втікатимуть саме ним і вибіжать просто на автомобіль із його автоматичними пістолетами.
За годину карабінери відправлять вояків угору схилами Монте-д’Оро, щоб вибити їх звідти лобовою атакою. Добре, що поліція вважає їх юними дикунами, простими розбійниками. Багряно-золотий прапор Сицилії, який вони повісили на скелі, стверджував їхню легковажну нахабність — принаймні так думає поліція.
За годину вантажівка з поліцаями та джип із маресьяло Роккофіно виїхав із воріт бараків Беллампо. Два автомобілі неспішно дісталися підніжжя Монте-д’Оро й зупинилися. Дванадцятеро карабінерів, озброєних гвинтівками, висадилися на крихітні стежки, що вели вгору схилом. Марешалло Роккофіно зняв свого оздобленого стрічкою кептаря й махнув у напрямку багряно-золотого прапора, що майорів на скелі над ними.
Турі Ґільяно спостерігав за цим у бінокль з-за загорожі з молодняка. На якусь мить його стривожило броньоване авто з іншого боку гори. Чи не відправлять вони людей угору протилежним схилом? Але цим людям знадобиться кілька годин, щоб піднятися, вони не можуть бути близько. Він викинув їх із голови й сказав Пішотті:
— Аспану, якщо ми не такі розумні, як нам здається, сьогодні нам не вдасться повернутися до матерів та миски спагеті, як то було в дитинстві.
Пішотта засміявся.
— Ми завжди ненавиділи повертатися додому, пам’ятаєш? Але мушу визнати, тут веселіше. Уб’ємо кількох?
— Ні, — відповів Ґільяно. — Стріляй понад головами.
Йому згадалося, як Пішотта не послухався його дві ночі тому, тож додав:
— Слухайся мене, Аспану. Немає сенсу вбивати їх. Цього разу це ні до чого.
Юнаки терпляче чекали годину. Тоді Ґільяно просунув дуло дробовика поміж пагонів і вистрелив двічі. Дивовижно, як швидко розсипався цей впевнений рівний стрій — наче мурахи порснули у траву. Пішотта зробив чотири постріли. Хмарки диму з’явилися на схилі в різних місцях там, де відстрілювалися карабінери.
Ґільяно опустив дробовика, узяв знову бінокля. Він бачив, як маресьяло із сержантом узялися за радіопередавач. Певно, зв’язувалися з бронемашиною з іншого боку гори, попереджали, що розбійники йтимуть на них. Турі знову взяв дробовика, двічі вистрелив, а тоді сказав Пішотті:
— Треба йти.
Вони відповзли до дальнього боку скелі, подалі з очей нападних карабінерів, зісковзнули вниз усіяним камінням схилом, прокотилися з п’ятдесят ярдів, а тоді скочили на ноги зі зброєю напоготові. Зігнувшись, побігли вниз, зупиняючись тільки для того, щоб Ґільяно міг подивитися на нападників у бінокль.
Карабінери досі обстрілювали скелю, не зрозумівши, що двоє вигнанців уже обійшли їх із флангу. Ґільяно йшов першим крихітною, прихованою стежкою поміж масивними валунами. Стежка завела їх у лісок, там вони кілька хвилин відпочили, а тоді швидко й без жодного звуку побігли вниз. Менш ніж за годину юнаки вже були на рівнині, що відділяла гори від Монтелепре, однак оббігли його колом, до дальнього краю, так, щоб містечко лежало між ними та вантажівкою для вояків. Зброю вони сховали під куртками, тож ішли собі рівниною, наче двоє звичайних селян дорогою на польові роботи. У Монтелепре вони увійшли на початку Віа Белла, за сотню ярдів від бараків Беллампо.
Саме тоді маресьяло Роккофіно наказав своїм людям лізти вгору схилами до прапора на краю скелі. В останню годину на їхній вогонь не відповідали, він був певен, що розбійники втекли через тунель і зараз спускалися горою з іншого боку до броньованого авто. Він хотів замкнути пастку. Його людям знадобилася ще година, щоб дістатися краю скелі й зірвати прапора. Марешалло Роккофіно зайшов у печеру й наказав розібрати завалу з брил, відкриваючи тунель. Він відправив своїх людей далі цим кам’яним коридором до іншого боку гори, на зустріч із бронемашиною. І був ошелешений звісткою про те, що здобич утекла від нього. Роккофіно розділив своїх людей на дрібні пошукові й розвідувальні групи, певний того, що вони виманять утікачів з їхніх нір.
Гектор Адоніс чітко виконав вказівки Ґільяно. На початку Віа Белла стояв розмальований візок: герої старовинних легенд вкривали кожен дюйм усередині та зовні. Навіть спиці коліс та обідки були розмальовані крихітними фігурками в обладунках так, що, коли колеса крутилися, створювалося таке враження, ніби люди зійшлись у герці. Голоблі теж були розмальовані яскравими червоними завитками зі срібними крапками.