— Розвантажуй товар і неси до бараків.
— Сам не буду, — заперечив Ґільяно.
І знову капрал засумнівався. Його застерігав інстинкт. Зрозумівши це, Ґільяно припіднявся на візку так, щоб мати змогу швидко дістати лупару зі сховку. Але спочатку він підняв глек вина в бамбуковій плетінці й мовив:
— У мене для вас двадцять таких красунь.
Капрал гримнув наказ у бік житлових бараків, звідти вибігли двоє юних карабінерів у розстібнутих куртках, без кептарів. Зброї вони теж не мали. Стоячи на візку, Ґільяно передавав глеки з вином їм до рук. Дав один і охоронцеві з гвинтівкою, хоча той і намагався відмовитися.
— Пити ж точно будеш, так що працюй, — грубувато й благодушно сказав Турі.
Тепер, коли всі троє охоронців були знешкоджені повними вина руками, Ґільяно оглянув усю сцену. Усе було саме так, як він хотів. Пішотта стояв прямо за капралом, у нього одного руки були порожні. Ґільяно оглянув схили — жодної ознаки повернення пошукової партії. Дорогу до Кастелламаре — броньованого авта не видно. На Віа Белла досі бавилися дітлахи. Тоді Турі потягнувся до візка, дістав лупару й наставив її на ошелешеного капрала. Одночасно з цим Пішотта витягнув пістолета з-під сорочки й тицьнув капралові в спину.
— Ані руш, — сказав він, — або я зголю твої розкішні вуса свинцем.
Ґільяно перевів лупару на трьох переляканих охоронців.
— Не випускайте глеки з рук, — сказав він, — і йдіть до будинку.
Озброєний охоронець, обіймаючи глека, впустив гвинтівку на землю. Пішотта підібрав її. У приміщенні Ґільяно взяв до рук табличку з іменем, помилувався нею.
— Капрале Каніо Сільвестро. Ваші ключі, будь ласка. Усі.
Рука капрала лежала на пістолеті, він пильно дивився на Ґільяно. Пішотта збив цю руку й дістав зброю. Капрал розвернувся й зміряв його холодним оцінним поглядом. Аспану посміхнувся:
— Перепрошую.
Капрал повернувся до Ґільяно.
— Хлопчику, тікай звідси й іди в актори, у тебе добре виходить. Закінчуй із цим: утекти тобі не вдасться. Марешалло та його люди повернуться ще до сутінок, полюватимуть на вас і вистежать хоч на краю світу. Подумай, мій юний друже, що значить бути вигнанцем, коли за твою голову призначено ціну. Я сам полюватиму на тебе, я облич не забуваю. Дізнаюся твоє ім’я й навіть із пекла дістану.
Ґільяно всміхнувся йому. З якоїсь причини цей чоловік йому подобався.
— Якщо ви хочете знати моє ім’я, — мовив він, — то чому просто не спитаєте?
Капрал зневажливо глянув на нього.
— І ти, як ідіот, мені скажеш?
— Я ніколи не брешу, — відповів юнак. — Мене звати Ґільяно.
Рука капрала смикнулася до боку, туди, звідки Пішотта вже забрав пістолета. За цей інстинктивний рух чоловік сподобався Ґільяно ще більше. Він був мужній і мав відчуття обов’язку. Інші охоронці були налякані. То був Сальваторе Ґільяно, який уже вбив трьох їхніх товаришів. Не було жодної причини думати, що їх він лишить живими.
Капрал вивчав обличчя Ґільяно, запам’ятовуючи його, тоді повільно й обережно взяв у шухляді столу велику низку ключів. Він зробив це, бо Турі притиснув дуло дробовика до його спини. Забрав ключі, кинув Пішотті.
— Звільни бранців, — сказав він.
У тюремному крилі адміністративної будівлі, у великій, повній кліток зоні, сиділи десятеро жителів Монтелепре, яких заарештували в ніч утечі Ґільяно. В окремих невеликих камерах сиділи двоє відомих місцевих бандитів — Пассатемпо й Терранова. Пішотта відчинив їхні камери, і вони радісно пішли за ним до іншої кімнати.
Заарештовані мешканці Монтелепре — усі — сусіди Ґільяно — вийшли до великої кімнати й скупчилися навколо Турі, щоб із вдячністю обійняти його. Він це дозволив, хоч і не припиняв пильнувати, не зводячи очей із полонених карабінерів. Сусідів дуже потішив його вчинок: він принизив ненависну поліцію, він їхній захисник. Вони розповіли Турі, що маресьяло наказав застосувати до них bastinado, але капрал зупинив його самою силою характеру й аргументом: від цього буде стільки збитків, що це може зашкодити безпеці в бараках. Натомість наступного ранку їх мали відвезти до Палермо, де вони мусили постати перед магістратом для допиту.
Ґільяно опустив лупару до підлоги, боячись, що випадковий постріл може влучити в людей, які зібралися навколо нього. Вони всі були старші, знайомі йому з дитинства. Він говорив до них обачно, як і завжди.
— Ви вільні приєднатися до мене в горах, — сказав він. — Чи можете поїхати до родичів в інші райони Сицилії, аж поки влада не отямиться.