— Я б хотів побачити тебе в розкошах твоєї хазяйки. Вона дозволяє тобі приміряти свої коштовності?
— Ну, у святвечір вона завжди дозволяє мені вдягнути своє намисто.
Тож, як Ґільяно й думав, у святкову пору коштовності мають бути в маєтку. Пішотті лишилося дізнатися ще одну річ, але Ґрацієлла раптом осідлала його, намагаючись не скинути ковдру з плечей. Аспану був збуджений, ковдра злетіла геть, спідниця задерлася Ґрацієллі на голову, і сила їхніх поштовхів загнала їх аж у стіну винограду. Коли вони закінчили, потомившись, їх вкривав липкий сік ягід та тіл одне одного.
— На свіжому повітрі добре, — сказав Аспану, — але коли я зможу прийти до будинку й кохатися з тобою як належить?
— Поки герцог тут, не можна. Коли він їздить до Палермо, тут стає вільніше. Наступного місяця від їде на кілька тижнів, саме перед Різдвом.
Аспану всміхнувся. Тепер, коли він мав усю необхідну інформацію, можна було повністю зосередитися на нагальній справі. Він навалився на Ґрацієллу, знову притиснув її до ковдри й кохався так люто, що дівчина була безпорадна від насолоди й трохи налякана. Саме достатньо, щоб упродовж місяця вона хотіла його все більше.
За п’ять днів до Різдва Ґільяно, Пассатемпо, Пішотта та Терранова під’їхали до маєтку Алькамо в критому фургоні, запряженому мулами. Вони були одягнуті в мисливське вбрання заможних селян-землевласників, придбане в Палермо на те, що лишилося від нальоту на вантажівки: вельветові штани, червоні шерстяні сорочки, важкі мисливські куртки, у яких були сховані коробки з кулями. Двоє охоронців стали в них на дорозі. То було серед білого дня, тож вони не надто пильнували й тримали зброю на плечах.
Ґільяно бадьоро рушив до них. Зі зброї він мав самий лише пістолет, схований за грубою курткою візника. Він широко всміхнувся й сказав:
— Панове, мене звати Ґільяно, я приїхав побажати вашій чарівній герцогині хорошого Різдва й попросити в неї милостині для бідних.
Охоронці завмерли від здивування, почувши ім’я Ґільяно, тоді взялися до зброї. Але Пассатемпо та Терранова вже цілилися в них з автоматичних пістолетів. Пішотта забрав в охоронців зброю й вкинув її до фургона. Його ватажки залишилися з охоронцями перед воротами.
Перед маєтком був величезний вимощений камінням двір. В одному його кутку навколо старої служниці із зерном метушилася зграйка курей. У садку за маєтком під наглядом гувернанток у чорних бавовняних сукнях бавилося четверо дітей герцогині. Ґільяно рушив доріжкою до будинку, Пішотта тримався трохи позаду. Отримана ним інформація виявилася правдивою: більше охоронців у маєтку не було. На великому шматку землі за садком були оливковий гай та город, де гарували шестеро робітників. Турі подзвонив у дзвінок і штовхнув двері саме тоді, як покоївка відчиняла їх. Ґрацієлла, налякана появою Пішотти з головного входу, відступила назад.
— Не лякайся, — м’яко сказав їй Ґільяно. — Скажи своїй господині, що герцог прислав нас сюди в справах. Я мушу з нею поговорити.
Досі збентежена, Ґрацієлла провела їх до вітальні, де сиділа за книжкою герцогиня. Господиня жестом відіслала покоївку з кімнати, роздратована несподіваним вторгненням, і різко мовила:
— Мого чоловіка немає. Чим можу допомогти?
Ґільяно не міг їй відповісти. Він був ошелешений красою кімнати — найбільшої, яку він коли-небудь бачив, та ще й, на його подив, круглої, а не квадратної. Золоті завіси прикривали величезні вікна — від підлоги до стелі, скругленої банею, наче в соборі, та ще й розписаної херувимами. Книжки були всюди: на софі, на столику для кави, у спеціальних шафах вздовж усіх стін. На стінах були розвішані великі барвисті картини в масивних рамах, усюди стояли величезні вази з квітами. Срібні й золоті коробочки розкидані на столах, що схилялися перед огрядними м’якими кріслами й канапами. У цій кімнаті легко могли б поміститися сто людей, однак у ній була лише ця самотня жінка, вбрана в білий шовк. Крізь відчинені вікна кімнату заповнювали сонце, свіже повітря й вигуки дітлахів. Ґільяно вперше зрозумів звабливість багатства, адже це гроші можуть створити таку красу, і завагався, чи плямувати її своїми нетактовністю й жорстокістю. Треба зробити те, що зробити слід, не лишаючи шрамів на цій прекрасній сцені.
Герцогиня терпляче чекала його відповіді, вражена привабливістю й чоловічою силою цього юнака. Вона помітила, що він замилувався її кімнатою, і трохи дратувалася з того, що її власної краси він не завважив. Герцогині було шкода, що юнак — очевидно селянин — не з її кіл, де невинний флірт видавався цілком пристойним. Усе це змусило її дещо грайливіше, ніж зазвичай, сказати: