Майкл дивувався з того, що місцевість може стати такою дикою й примітивною на такій малій відстані від великого міста. Вони проїздили повз крихітні селища з камінними будинками, що ризиковано балансували на крутих схилах. Ці схили були ретельно розорані, перетворені на вузькі тераси полів, на яких охайними рядками росла колюча зелень. Невеликі пагорби були всипані незліченними білими валунами, наполовину заритими в мох та бамбукові стебла; здалеку це скидалося на розлоге кладовище з простими надгробками.
Край дороги періодично траплялися святилища — дерев’яні скриньки зі статуетками діви Марії чи якогось особливо шанованого святого всередині, під замком. Майкл побачив біля одного з таких святилищ жінку, що молилася, упавши на коліна, тоді як її чоловік цмулив вино з пляшки, сидячи у візку, запряженому віслюком. Голова віслюка хилилася долі, як у мученика.
Стефан Андоліні схилився, погладив Майклове плече й мовив:
— Моє серце тішиться, коли я тебе бачу, любий кузене. Ти знав, що Ґільяно теж нам рідня?
Майкл був певен, що то брехня: було щось таке в цій рудій лисячій посмішці.
— Ні, — відповів він. — Я знаю тільки, що його батьки працювали на мого батька в Америці.
— Як і я, — завважив Андоліні. — Ми допомагали твоєму батькові будувати дім на Лонг-Айленді. Старий Ґільяно — хороший муляр, і хоч твій батько й пропонував йому місце в бізнесі з оливковою олією, він лишився вірний своїй справі. Вісімнадцять років працював, мов той негр, і економив, як єврей. Тоді повернувся на Сицилію, щоб зажити, як англієць. Але через війну та Муссоліні їхні ліри стали нічого не варті, і тепер він володіє хіба що своїм будинком та клаптиком землі для обробітку. Ґільяно кляне той день, коли поїхав з Америки. Вони думали, що виростять свого хлопчика принцом, і ось він став розбійником.
За «фіатом» хмарилася курява; уздовж дороги привидами поставали зарості бамбука та опунцій, грона плодів скидалися на людські руки. У долинах виднілися гаї олив та виноградники. Раптом Андоліні мовив:
— Мати понесла Турі в Америці.
Побачивши запитання в Майклових очах, продовжив:
— Так, але народився він уже на Сицилії. Зачекали б кілька місяців, і Турі був би американець по закону. — Він на мить замовк. — Турі завжди про це говорить. Ти справді думаєш, що зможеш допомогти йому втекти?
— Не знаю, — відповів Майкл. — Після обіду з інспектором і доном Кроче я вже нічого не знаю. Вони хочуть моєї допомоги? Батько казав, що дон Кроче все для цього зробить. Він не згадував про інспектора.
Андоліні провів рукою по лисуватій голові. Несамохіть натиснув на педаль газу, і «фіат» рвонув уперед.
— Ґільяно з доном Кроче нині ворогують, — сказав він. — Але ми маємо плани, що не стосуються дона Кроче. Турі з батьками розраховують на тебе. Вони знають, що твій батько ніколи не кривив душею з другом.
— А ти на чиєму боці? — спитав Майкл.
Андоліні зітхнув.
— Я б’юся за Ґільяно, — відповів він. — Ми з ним товаришували останні п’ять років, а до того він урятував мені життя. Та я живу на Сицилії й не можу відкрито зректися дона Кроче. Я йду туго натягнутим дротом між ними двома, але ніколи не зраджу Ґільяно.
Що, чорт забирай, він верзе? Чому ні від кого з них не можна дістати прямої відповіді? «Тому, що це Сицилія», — подумав Майкл. Сицилійці бояться правди. Тирани й інквізитори тисячі років катували їх за правду. Священик у кабінці для сповіді вимагав правди, погрожуючи вічним пеклом. Але правда була джерелом влади, засобом контролю, то навіщо комусь віддавати її?
Йому доведеться шукати свій власний шлях чи, може, відмовитися від місії й поспішити додому. Тут молодий Корлеоне на небезпечній території. Вочевидь, між Ґільяно та доном Кроче йде вендета, а опинитися у вирі сицилійської вендети смертельно. Сицилійці вірять, що єдина справедливість полягає в помсті, а та завжди безжальна. На цьому християнському острові, де в кожному домі стояла статуетка Ісуса в сльозах, християнське прощення вважали гідним зневаги прихистком боягузів.
— Чому Ґільяно з доном Кроче стали ворогами? — спитав Майкл.
— Через трагедію в Портелла-делла-Джінестрі, — відповів Андоліні. — Два роки тому. Після неї все змінилося. Ґільяно в усьому звинувачує дона Кроче.
Раптом авто мало не перейшло у вертикальне падіння: дорога спускалася з гір у долину. Вони оминули руїни норманського замку, зведеного дев’ять сотень років тому, щоб тероризувати жителів цих місць, — тепер він був зайнятий незавадними ящірками й кількома козами, які тут заблукали. Унизу Майкл побачив Монтелепре.