Містечко лежало серед навислих над ним гір, немов у відрі на дні колодязя. Воно було досконало кругле — жоден будинок не вибивався за межі, і пообіднє сонце поливало його кам’яні стіни темно-червоним вогнем. Тепер «фіат» спускався вузькою й звивистою вулицею. Андоліні натиснув на гальма там, де дорогу перегороджував загін озброєних карабінерів. Один рушницею дав їм знак вийти з автомобіля.
Майкл дивився, як Андоліні показує поліції документи. Він побачив спеціальну перепустку з червоними краями — йому було відомо, що такі видає тільки міністр юстиції в Римі. У молодшого Корлеоне теж була така разом із вказівкою показувати її тільки в крайньому разі. Як Андоліні зміг отримати такий могутній документ?
Тоді вони повернулися до «фіата» й покотилися далі вуличками Монтелепре, такими вузькими, що, якби їм назустріч їхало інше авто, розминутися вони не змогли б. Усі будинки мали елегантні балкони й були пофарбовані в різні кольори — чимало блакитних, трохи менше білих, кілька рожевих. Зовсім мало жовтих. О цій порі жінок на вулицях не було: вони розійшлися по кухнях готувати вечерю для своїх чоловіків. Не було й дітей. Натомість на кожному розі був патруль із пари карабінерів. Монтелепре було схоже на окуповане містечко під час воєнного стану. Хіба що кілька старших чоловіків із кам’яними обличчями дивилися вниз із балконів.
«Фіат» зупинився перед рядом будинків, один із яких був яскраво блакитний, а орнамент у його кованій хвіртці складався в літеру Д. Хвіртку відчинив низенький жилавий чоловік років шістдесяти в темному смугастому американському костюмі, білій сорочці й чорній краватці. То був батько Ґільяно. Він коротко, але приязно обійняв Андоліні й мало не вдячно поплескав Майкла по плечу, запрошуючи їх зайти.
У батька Ґільяно було таке обличчя, що наче страждає від очікуваної смерті безнадійно хворої близької людини. Було помітно, що він суворо стримує емоції, однак його рука час від часу торкалася обличчя, наче змушуючи його тримати форму. Тіло було скуте, рухи — різкі, однак трохи нерішучі.
Вони увійшли до великої вітальні, розкішної як на сицилійський будинок у такому маленькому містечку. Над кімнатою панувало величезне збільшене фото в овальній дерев’яній рамі кремового кольору, надто розпливчасте, щоб зрозуміти, що ж на ньому. Утім Майкл одразу збагнув, що то мав бути Сальваторе Ґільяно. На маленькому чорному столику під світлиною стояла лампадка. На іншому столику було чіткіше фото в рамці: батько, мати й син стояли на тлі червоної завіси, син владно обіймав матір за плечі. Сальваторе Ґільяно дивився просто в камеру, наче кидав їй виклик. Обличчя в нього було надзвичайно красиве, подібне до грецької статуї, риси трохи важкуваті, мов висічені з мармуру, вуста повні й чуттєві, очі овальні, широко розставлені, з навислими повіками. То було лице людини без сумніву в собі, рішуче налаштованої на те, щоб вразити світ. Але ніхто не попереджав Майкла про те, що це красиве обличчя буде таке м’яке й добре.
Були ще й інші світлини, на яких він був разом зі своїми сестрами та їхніми чоловіками, але вони були майже сховані в темних кутках.
Батько Ґільяно провів їх до кухні, де його дружина відволіклася від плити, щоб привітати гостей. Марія Ломбардо Ґільяно виглядала значно старшою, ніж на знімку у вітальні, наче то була зовсім інша людина. Її ввічлива усмішка була проваллям на кістлявому виснаженому обличчі, вкритому потрісканою, сухою шкірою. Довге густе волосся падало на плечі, у ньому було чимало широких пасм сивини. Справді бентежили очі — майже чорні, утілена ненависть до цього світу, який намагався роздушити її саму та її сина.
Не звертаючи уваги на чоловіка та Стефана Андоліні, вона заговорила до Майкла:
— Ти приїхав допомогти моєму синові чи як?
Чоловіки виглядали присоромленими різкістю її запитання, та Майкл серйозно їй усміхнувся.
— Так, я з вами.
Напруга спала, жінка опустила голову й закрила руками обличчя наче в очікуванні удару. Андоліні м’яко заговорив до неї:
— Отець Бенджаміно теж хотів прийти, я сказав йому, що вам того не хотілося б.
Марія Ломбардо підняла голову, і Майкл зачудувався тим, як усе те, що вона відчувала, відобразилося на її обличчі. Зневага, ненависть, страх, іронія, з якою слова пасували до її жорсткої посмішки — гримаси, якої вона не приховувала.
— О, в отця Бенджаміно, безсумнівно, добре серце, — мовила вона. — І він із цим добрим серцем, як чума, несе смерть цілим поселенням. Він наче агава: притулися до нього — і стечеш кров’ю. Він несе всі таємниці сповіді до свого брата, продає дияволові довірені йому душі.