Тихо й переконливо, наче намагаючись заспокоїти божевільну, батько Ґільяно заперечив:
— Дон Кроче — наш друг, він звільнив нас із в’язниці.
Його дружина вибухнула:
— Так, дон Кроче, «добра душа», завжди такий приязний. Але я скажу тобі, цей дон Кроче — змій. Він цілиться й вбиває свого друга. Вони з нашим сином збиралися правити Сицилією разом, але Турі тепер ховається один у горах, а «добра душа» гуляє на волі в Палермо зі своїми хвойдами. Варто донові Кроче свиснути — Рим облизуватиме його п’яти. А на його совісті ж більше злочинів, ніж у нашого Турі. Він — зло, а наш син — добро. О, якби я тільки була чоловіком, як ти, я б убила дона Кроче. «Добра душа» в мене б спочила назавжди. Ви, чоловіки, нічого не розумієте.
Її пересмикнуло від огиди. Батько Ґільяно нетерпляче сказав:
— Я так розумію, що нашому гостеві за кілька годин знову в дорогу, йому треба попоїсти, перш ніж ми все обговоримо.
Жінка раптово змінилася, заметушилася.
— Бідолаха, ти ж весь день їхав, щоб нас побачити, а тоді ще й мав слухати побрехеньки дона Кроче та мої марення. Куди тобі потім?
— До ранку я маю бути в Трапані, — відповів Майкл. — Зупинюсь у батькових друзів і чекатиму на вашого сина.
У кімнаті стало тихо. Молодий Корлеоне відчув, що всі вони знають його історію. Вони бачили рану, з якою він жив два роки, його запалі щоки. Мати Ґільяно підійшла до нього й швидко обійняла.
— Випий вина, — сказала вона. — Тоді піди прогуляйся містом. Їжа буде на столі за годину, і друзі Турі тоді вже приїдуть, тож ми зможемо поговорити.
Андоліні та батько Ґільяно стали обабіч Майкла, і всі разом вони пішли гуляти вузькими, мощеними бруківкою вулицями Монтелепре. Тепер, коли сонце скотилося з неба, каміння сяяло чорнотою. У туманному синьому передвечірньому повітрі навколо них рухалися лише силуети карабінерів. На кожному перехресті від Віа Белла зміїлися вбік провулки, немов стікали отрутою. Містечко здавалося порожнім.
— Колись це було веселе місто, — мовив батько Ґільяно. — Завжди, завжди дуже бідне, як і вся Сицилія, повне злиднів, але живе. Тепер понад сім сотень жителів за ґратами, заарештовані за змову з моїм сином. Вони невинні, більшість із них, але уряд забрав їх, щоб налякати інших, змусити їх доносити на мого Турі. Нині в цьому містечку дві тисячі солдатів Національної поліції, ще кілька тисяч полюють на Турі в горах. Люди більше не вечеряють поза будинком, їхні діти більше не бавляться на вулицях. Поліцаї — такі боягузи, що палять зі зброї, навіть якщо просто заєць перебігає дорогу. Коли стає темно, починається комендантська година, і якщо жінка піде до сусідки і її затримають, то на неї чекають приниження та образи. Чоловіків же потягнуть катувати в підземелля Палермо. — Чоловік зітхнув. — В Америці такого ніколи не може статися. Я проклинаю той день, коли поїхав звідти.
Стефан Андоліні підпалив невеличку сигару, зупинивши всю компанію. Пускаючи дим, він з усмішкою сказав:
— Правду кажучи, сицилійці радше нюхатимуть лайно у своєму селищі, ніж найкращі парфуми в Парижі. Що я тут роблю? Міг би втекти до Бразилії, як деякі інші. О, ми любимо рідні місця, ми сицилійці, але Сицилія нас не любить.
Батько Ґільяно знизав плечима.
— Я дурний, бо повернувся. Якби тільки зачекав кілька місяців, мій Турі був би американець по закону. Утім повітря цієї країни, певно, просочилось у лоно його матері. — Він зачаровано похитав головою. — Чому мій син завжди переймався бідами інших людей, навіть не його кревних родичів? Він завжди мав такі величні ідеї, завжди говорив про справедливість. А справжній сицилієць говорить про хліб.
Ідучи по Віа Белла, Майкл помітив, що місто було ідеальне для засад і партизанської війни. Вулиці такі вузькі, що ними могло проїхати тільки одне авто, багато з них годилися хіба що для невеликих візків та віслюків, яких сицилійці досі використовували для перевезення товарів. Кілька чоловіків могли б стримувати тут нападників, а тоді втекти до білих вапнякових гір, що оточували місто.
Чоловіки спустилися на центральну площу. Андоліні вказав на невеличку церкву, що височіла над нею, і мовив:
— Турі ховався саме в цій церкві, коли поліцаї вперше намагалися його спіймати. Відтоді він став привидом.
Вони втрьох пильно дивилися на церковні двері, так, наче Сальваторе Ґільяно міг постати перед ними.
Сонце сіло за гори, і вони повернулися до будинку, перш ніж почалася комендантська година. Тут на них чекало двоє незнайомців — незнайомців тільки для Майкла, бо обидва обійняли батька Ґільяно й потиснули руку Стефанові Андоліні.