Дон Кроче приїхав у сутінках: великий фаетон «Альфа Ромео» припаркувався перед будинком Гектора Адоніса. Дон прибув разом із братом, отцем Бенджаміно, та двома озброєними охоронцями, які залишилися в автомобілі з водієм. Гектор Адоніс чекав на них біля дверей, вбраний ще елегантніше, ніж завжди, — в особливий сірий костюм, пошитий у Лондоні, та смугасту червоно-чорну краватку на сліпучо білій сорочці. Він разюче відрізнявся від дона Кроче, який поставився до свого одягу ще недбаліше, ніж зазвичай: величезне черево, туго обтягнуте штанами, робило його схожим на великого гусака, який іде перевальцем, сорочка без комірця була розстебнута на шиї, важкий чорний піджак навіть не застібався, тож показував прості білі підтяжки з дюйм завширшки. Замість черевиків були тонкі капці.
Отець Бенджаміно був у рясі та звичному припиленому чорному капелюсі, схожому на каструлю. Перш ніж увійти, він благословив дім, перехрестивши його й пробурмотівши молитву.
Дім Гектора Адоніса був найвишуканіший у Монтелепре, і він цим пишався. Меблі були французькі, картини він купував у дрібних сучасних італійських художників. Столовий посуд був німецький, а прислужувала йому середнього віку італійка, яка до війни вчилася цього в Англії. Вона подала каву, і троє чоловіків влаштувалися у вітальні, чекаючи на Ґільяно.
Дон Кроче був цілковито спокійний. Він знав, що Ґільяно не осоромить хрещеного, не зламає свого слова. Дона переповнювало приємне передчуття. Він нині сам засвідчить і оцінить щиру велич цієї молодої зірки. Однак його дещо збентежило те, як тихо Ґільяно прослизнув до будинку. Ані звуку не пролунало з вимощеної бруківкою вулиці, двері начебто не відчинялися й не зачинялися. Аж раптом Ґільяно вже стояв у проході до їдальні.
Дона Кроче вразила його краса. Життя в горах зробило його груди ширшими, а обличчя — витонченішим. Воно зберегло овальну форму, та все одно щоки запали, підборіддя загострилося. Очі були подібні до очей статуї, золотаво-карі, з цікавою срібною облямівкою, наче вставлені до очниць. Одяг теж виділяв його поміж інших — охайні молескінові штани, свіжовипрана й випрасувана біла сорочка. Широка мисливська куртка з червонясто-коричневого оксамиту, під нею — автомат, який він завжди носив із собою. Він здавався неймовірно юним, просто хлопчиськом, хоча йому було вже двадцять чотири.
Як міг цей хлопчак кидати виклик Римові, перехитрувати «друзів друзів», надихати вбивцю Андоліні на таку вірність, стримувати жорстокість Пассатемпо, підкорити чверть Сицилії й завоювати любов народу по всьому острову? Дон Кроче знав, що Ґільяно був надзвичайно хоробрий, але ж на Сицилії було повно хоробрих чоловіків, які рано зійшли в могилу, ставши здобиччю зрадників.
І поки дон Кроче сумнівався в ньому, Турі Ґільяно зробив дещо, що потішило серце дона й запевнило його в тому, що союз із цим хлопчиськом був правильним рішенням. Він увійшов до кімнати й звернувся відразу до дона Кроче:
— Bacio tua mano.
Так сицилійські селяни традиційно віталися з тим, хто стояв вище за них: священиком, землевласником чи представником шляхти. «Цілую твою руку». Ґільяно радісно всміхався. Але дон Кроче точно знав, чому він це сказав: не для того, щоб підкоритися йому, навіть не з поваги до його віку. Це сказано, бо дон віддав себе в розпорядження цього хлопця, і він таким способом висловлював повагу до його довіри. Дон Кроче повільно підвівся — його важкі щоки аж потемнішали від зусиль — і обійняв Ґільяно, прагнучи показати свою прихильність до цього шляхетного юнака. І він бачив, як сяє гордістю обличчя Гектора Адоніса: його хрещеник довів свою чемність.
Пішотта, який увійшов слідом за Ґільяно, спостерігав за цією сценою з легкою усмішкою на похмурому обличчі. Його краса теж була беззаперечна, але зовсім не така, як у Ґільяно. Сухоти витончили його тіло й обличчя, оливкова шкіра натягувалася на кістках. Чорне волосся було охайно й гладенько зачесане, тоді як рудувате волосся Ґільяно — коротко стрижене, схоже на шолом.
Турі Ґільяно очікував заскочити дона зненацька таким привітанням і, своєю чергою, був здивований його розумінням і теплим прийняттям. Вдивившись у величезну фігуру дона Кроче, він іще більше стурбувався. Цей чоловік був небезпечний. Не лише через свою репутацію, а й через ореол влади, що оточував його. Огрядне тіло, що мало б бути гротескним, немовби випромінювало енергію, яка заповнювала кімнату. А коли дон заговорив, голос, що виходив із цієї масивної голови, майже не поступався за чарівністю хоровій музиці. Було в ньому щось надзвичайно заворожливе, коли він вдавався до щирості, переконливості та вишуканої ввічливості, таких дивних у людині, яка в усьому іншому здавалася такою грубою.