— Я роками спостерігав за тобою й довго чекав цього дня. Тепер він прийшов, і всі мої сподівання справдилися.
— Ви мені лестите, — відповів Ґільяно. Наступні свої слова він ретельно зважив, знаючи, чого від нього чекають. — Я завжди сподівався, що ми зможемо стати друзями.
Дон Кроче кивнув і заходився пояснювати угоду, яку він уклав із міністром Треццою. Якщо Ґільяно допоможе «просвітити» народ Сицилії, щоб він належним чином проголосував на наступних виборах, то знайдеться спосіб пробачити його. Ґільяно зможе повернутися до родини як звичайна людина й перестане бути бандитом. На доказ реальності цієї угоди міністр Трецца передав донові плани боротьби з Ґільяно. Дон Кроче підніс руку, наголошуючи на дальшому моменті.
— Якщо погодишся, міністр накладе на ці плани вето. Ніякої армії, ніякої додаткової тисячі карабінерів на Сицилію не відправлять.
Дон Кроче побачив, що Ґільяно уважно його слухав, але зовсім не був здивований. Він продовжив:
— Усім на Сицилії відомо, що ти дбаєш про бідних. Можна припустити, що ти міг би підтримати лівацькі партії. Але я знаю, що ти віриш у Бога, зрештою, ти ж сицилієць. І хто не знає про твою відданість матері? Ти справді хочеш, аби Італією правили комуністи? Що тоді станеться з церквою? Що станеться з родиною? Ті італійські й сицилійські юнаки, що повернулися з війни, — вони заражені іноземними віруваннями, політичними доктринами, яким немає місця на Сицилії. Сицилійці самі можуть знайти шлях до кращої долі. Ти справді хочеш всемогутньої держави, яка не потерпить неслухняності від своїх громадян? Лівий уряд, безсумнівно, влаштує гучну кампанію проти нас обох, бо хіба ж не ми справжні правителі Сицилії? Якщо лівацькі партії переможуть на наступних виборах, може прийти день, коли росіяни в сицилійських селищах вирішуватимуть, кому можна ходити до церкви. Наших дітей змусять учитись у школах, де їм розповідатимуть, що держава важливіша за священних батька й матір. Чи ж це того варте? Ні. Нині час кожному щирому сицилійцеві захистити свою родину й свою честь від держави.
Дона несподівано перервали. Пішотта досі стояв у проході, спираючись на стіну. Він сардонічно мовив:
— Можливо, росіяни нам пробачать.
Дон похолов, але ніяк не виказав лютого гніву на цього пихатого франтуватого вусаня. Він розглядав його. Чому цей молодик вирішив звернути на себе увагу саме зараз? Чому хотів, щоб дон Кроче помітив його?.. Дон Кроче запитав себе, чи може з нього бути якась користь. Його інстинкт, який ніколи не помилявся, відчув гнилизну в найдовіренішому з людей Ґільяно. Можливо, це хвороба, а можливо, і цинізм. Пішотта був із тих, хто ніколи й нікому не довірятиме повністю, а отже людиною, якій за означенням ніколи не можна довіряти повністю. Дон Кроче зважив усе це, перш ніж відповісти.
— Коли це чужоземний народ допомагав Сицилії? Коли чужоземець чинив із сицилійцем по честі? Молоді люди, такі як ти, — звернувся він прямо до Пішотти, — єдина наша надія. Хитрі, відважні й горді у своїй честі. Уже тисячу років такі люди приєднуються до «друзів друзів», щоб боротися з пригноблювачами, щоб шукати справедливості, за яку нині воює Турі Ґільяно. Час нам стати разом і зберегти Сицилію.
Ґільяно здавався нечутливим до сили донового голосу. Навмисно вдаючи нерозуміння, мовив:
— Але ж ми завжди виступали проти Рима й тих, кого ставлять керувати нами. Вони завжди були нам вороги. А тепер ви просите допомогти, довіритися їм?
— Бувають часи, — поважно відповів дон Кроче, — коли годиться об’єднатися з ворогом. Якщо християни-демократи правитимуть Італією, це буде найменш небезпечно для нас. Тому нам потрібно, щоб правили саме вони. Що може бути простіше?
Він трохи помовчав.
— Ліві ніколи не пробачать вам. І не сумнівайся в цьому. Вони надто лицемірні, не вміють прощати, не розуміють характеру сицилійців. Звісно, бідняки отримають свою землю, та чи зможуть вони лишити собі вирощене? Уявляєш собі наших людей, які працюють разом? Боже небесний, та вони вбивають один одного через те, білим чи червоним має бути вбрання Діви Марії в релігійній процесії.
Усе це він промовляв іронічним тоном людини, яка хоче, щоб слухачі розуміли, що це перебільшення, у якому, втім, чимало правди.