— Ні,— відповів Сіддхартха,— в скруту я не потрапив і ніколи в ній не був. Я, щоб ти знав, іду від саман, серед яких довго жив.
— Як же так, ідеш від саман — і не в скруті? ! Самани ж бо злидарі?
— Я справді злидар,— промовив Сіддхартха,— якщо це те, що ти маєш на увазі. Так, я злидар. Та злидар тому, що така моя воля. Отож я не в скруті.
— З чого ж ти збираєшся жити?
— Я про це ще не думав, пане. Понад три роки я злидарював і ніколи не замислювався над тим, з чого живу.
— Виходить, ти жив коштом інших людей.
— Мабуть, що так. Але ж і купець живе коштом інших людей.
— Добре сказано. Одначе купець бере в людей їхнє не задарма, він дає взамін свій крам.
— Так воно й справді здається. Кожен бере, кожен дає. Таке вже життя.
— Але ж даруй, коли в тебе нічого немає, то що ж ти даватимеш?
— Кожен дає, що має. Воїн дає свою силу, куцець — крам, учитель — науку, селянин — рис, рибалка — рибу.
— Чудово! А що можеш дати ти? Чого ти навчився, що ти умієш?
— Я вмію думати. Вмію чекати. Вмію постувати.
— І все?
— Гадаю, усе!
— А який з цього зиск? Візьмім постування... Яка з нього вигода?
— Вигода дуже велика, пане. Коли хтось не має чого їсти, тоді постування — це наймудріше, що він може придумати. Якби, скажімо, Сіддхартха не навчився був постувати, йому довелося б уже сьогодні найнятися десь на службу — у тебе чи в когось іншого. Сіддхартху просто штовхнув би на це голод. А так Сіддхартха може спокійно ждати, він не знає, що таке нетерплячка, не знає, що таке скрута, він уміє довго терпіти голод, та ще й при цьому сміятися. Тут, пане, в пригоді стає постування.
— Твоя правда, самано. Зачекай хвилинку.
Камасвамі вийшов, згодом повернувся зі згортком, простяг його гостеві й спитав:
— Можеш оце прочитати?
Сіддхартха глянув на згорток — а була то якась торгова угода — й почав уголос читати.
— Прекрасно,— мовив купець.— А ти б не написав мені щось отут? — І простяг юнакові аркуш та грифель.
Сіддхартха написав і передав аркуш господареві.
Той прочитав:
— «Уміти писати — це добре, а вміти думати — ще краще. Розум — це добре, а терпіння — ще краще».
— Пишеш ти славно,— похвалив Сіддхартху купець.— Ми з тобою ще побалакаємо. А сьогодні я прошу тебе бути моїм гостем і поселитись у цьому домі.
Сіддхартха подякував, прийняв запрошення і став жити у домі торговця. Юнакові принесли одежу та черевики, а слуга щодня готував йому купіль. Двічі на день тут накривали розкішний стіл, але Сіддхартха їв тільки один раз і не брав у рот ні м’яса, ні вина. Камасвамі розповідав йому про свої торговельні справи, хвалився коморами й крамом, показував свої обрахунки. Сіддхартха багато чого вчився, багато слухав і мало розмовляв. Пам’ятаючи про пораду Камали, він ніколи не ставив себе нижче Камасвамі, примушував купця, щоб той обходився з ним, як із рівним, навіть краще, аніж із рівним. Камасвамі вів свої справи дбайливо, нерідко з азартом, одначе Сіддхартха дивився на все це немов на гру; він докладав зусиль, щоб добре опанувати правила гри, проте її зміст його не захоплював.
Недовго й пробув він у домі купця, як той вже почав прилучати його до своїх справ. Та щодня у годину, котру йому призначила Камала, Сіддхартха навідувавсь до красуні—гарно вбраний, у дорогих черевиках, а невдовзі почав уже й приносити їй подарунки. Багато чого навчили Сіддхартху її червоні, розумні вуста. Багато чого навчили його ніжні й гнучкі її руки. Його, хто був у коханні ще тільки хлопчик і прагнув сліпо, невситимо пірнати в утіху, немов у глибінь бездонну, Камала вичерпно й терпляче навчала, що втіхи не можна зазнати, не даруючи втіху іншому, і що кожнісінький порух, кожен доторк, і погляд, і ласка, кожен клаптичок тіла ховає в собі таїну, і розкрити її — то для людини бувалої щастя. Вчила його Камала, що після свята кохання двоє не повинні іти одне від одного, не намилувавшись одне одним, не відчувши кожне себе переможеним, так само, як і переможцем, щоб у жодного з них не прокинулось почуття переситу чи спустошеності й не виникло гнітючого враження, немов ти вчинив над кимось насилля або немов насилля вчинено над тобою. Багато прекрасних годин перебув Сіддхартха з чарівною і розумною умілицею — її учнем, коханцем, другом. Тут, із Камалою, був тепер глузд і цінність його нового життя, тут, а не в торговельних ділах Камасвамі.
Купець доручав Сіддхартсі складати важливі листи та угоди й узяв за звичку обговорювати з ним усі найважливіші справи. Невдовзі, однак, він завважив, що на рисі та вовні, на перевезенні вантажів річками й торгівлі Сіддхартха розуміється мало, зате рука в нього щаслива, до того ж юнак спокійніший, урівноваженіший, ніж він, купець, а також уміє краще слухати й розуміти людей.