Багато чого вчився Сіддхартха в саман, учивсь обирати десятки шляхів, що ведуть від особистого «я». Він ступав на шлях самозречення в болях, у добровільно сподіяних муках, навчавсь тамувати біль, голод, спрагу, втому. Він ступав на шлях самозречення в роздумах, міркуваннями звільняв свідомість від усіх уявлень. Учився Сіддхартха обирати й інші шляхи, тисячі разів покидав своє «я» і на цілі години, на цілі дні застигав у стані «не-я». Та хоч усі ці шляхи і вели від «я», кожен із них кінець кінцем знову приходив до «я». Хоч Сіддхартха тисячі разів утікав від свого «я», переходячи в Ніщо, у тварину чи в камінь, неминуче наставало повернення„ невідворотно наставала година, коли він себе віднаходив,— сонячного дня чи місячної ночі, в затінку чи під дощем; і знов було «я», знов був Сіддхартха, знов були муки рокованого коловороту.
Поруч із Сіддхартхою жив Говінда й був його тінню, ступав тими самими шляхами, робив над собою ті самі зусилля. Рідко коли заводили вони розмову про щось інше, крім того, що від них вимагало служіння й наука в аскетів. Часом вони вирушали удвох від села до села на жебри для себе та своїх учителів.
— Як ти гадаєш, Говіндо,— звернувся одного разу в такій мандрівці Сіддхартха до товариша,— як ти гадаєш, ми чогось навчилися? Чи досяг кожен із нас своєї мети?
Відповів Говінда:
— Ми вчились і вчимося далі. Ти, Сіддхартхо, станеш великою саманою. Тобі легше даються вправи, старі самани часто бувають від тебе в захваті. Колись, о Сіддхартхо, ти станеш святим!
І промовив Сіддхартха:
— Але мені, о Говіндо, так чомусь не здається. Того, чого я досі навчився в саман, друже мій, я міг би навчитися швидше й легше. Я міг би повчитись цього в будь-якому шинку десь у повійницькому кварталі, серед возіїв та гравців у кості.
Відказав Говінда:
— Сіддхартха з мене кепкує. Як це ти вчився б в отих злидарів заглиблюватися в себе, затримувати подих не відчувати ні голоду, ні болю?
І промовив Сіддхартха тихо, так ніби говорив сам до себе:
— Що таке заглиблюватися в себе? Що таке покидати власне тіло? Що таке постувати? Що таке затримувати подих? Це — утікати від свого «я», це — уникати ненадовго мук бути собою, це — ненадовго забуватись і не відчувати болю та марності життя. Цю саму втечу, це саме коротке забуття погонич волів знаходить у придорожній корчмі, випивши кілька кухлів рисового вина чи кокосового молока, що переграло. Отоді він уже не відчуває самого себе, не відчуває життєвих страждань, і тоді він знаходить ненадовго забуття. Задрімавши над кухлем із рисовим вином, погонич волів знаходить те саме, що знаходять Сіддхартха й Говінда, коли внаслідок тривалого вправляння покидають своє тіло й переходять до стану «не-я». Ось у чому вся річ, Говіндо.
Відповів Говінда:
— Ти так кажеш, о друже, хоч і знаєш, що Сіддхартха — не погонич, а самана — не п’яниця. Може, п’яниця й знаходить забуття, може, ненадовго він і рятується втечею та вгамовується. Але коли він повертається зі своєї самоомани назад і застає все так, як було, то не стає мудрішим, не збагачується досвідом, не підіймається ні на щабель вище. І промовив Сіддхартха, всміхнувшись:
— Не знаю, п’яницею я ніколи не був. Але те, що я, Сіддхартха, у своїх вправляннях та самозаглибленні знаходжу забуття лиш ненадовго, і до мудрості, до спасіння мені так само далеко, як і дитині в материнському лоні, це я, Говіндо, знаю, добре знаю.
А якось іншим разом, коли друзі вийшли з лісу, щоб випросити в селі трохи харчів для своїх побратимів і вчителів, Сіддхартха звернувсь до товариша знов:
— Скажи, о Говіндо, чи на праведному ми шляху? Чи наближаємось до пізнання? Чи наближаємось до спасіння? Чи не ходимо ми колом, хоч і гадаємо, нібито уникли коловороту?
Промовив Говінда:
— Багато чого, о Сіддхартхо, ми з тобою навчилися. Багато чого нам іще треба навчитись. Ми не ходимо колом, ми йдемо вгору. Це коло — спіраль, і на кілька сходинок ми вже зійшли. Відповів Сіддхартха:
- Скільки років, на твою думку, старшому серед саман, шановному нашому вчителеві?