— Я не прагну ходити по воді,— відповів Сіддхартха.— Нехай такими навичками вдовольняються старі самани.
ГАУТАМА
У місті Саватхі кожен малюк знав ім’я Величного Будди, в кожнім домі ладні були наповнити жебрацьку мисочку мовчазним прохачам — Гаутаминим учням. Неподалік від міста було улюблене Гаутамине пристанище — гай Джетавана, що його подарував Будді та його послідовникам багатий купець Анатхапіндіка, вірний шанувальник Величного.
Про цю місцевість раз по раз чули два молоді аскети, коли питалися про Гаутаму. І коли вони прийшли до Саватхі, то вже в першому будинку, перед дверима якого спинились і попросили милостиню, їм дали подаяння, і вони взяли його, і Сіддхартха спитав у жінки, що винесла їм поїсти:
— Зроби ласку, о милосердна, скажи, де тепер Будда, найдостойніший із достойних? Ми, двоє саман, прийшли з лісу, щоб побачити його, Довершеного, й послухати з його уст повчання.
І відповіла їм жінка:
— Воістину, самани з лісу, прийшли ви туди, куди треба. Знайте ж, Величний живе у Джетавані, в Анатхапіндіковім гаю. Там ви, прочани, знайдете й нічліг, бо місця в гаю доволі для численних мандрівців, що сходяться туди й слухають з його уст повчання.
Невимовно зрадів Говінда й на радощах вигукнув:
— Отже, своєї мети досягли ми, і шлях наш скінчився! Одначе скажи нам, о матір прочан, чи ти знаєш його, Будду, чи бачила ти Величного на власні очі?
І промовила жінка:
— Його, Величного, я бачила, і не раз. Не один день спостерігала, як він, мовчазний, у жовтій накидці, проходить міськими вуличками, як мовчки простягує під дверима в людей свою мисочку для жебрів, як іде з наповненою мисочкою назад...
У захваті слухав Говінда жінку, й хотілось йому ще багато про що розпитати й багато чого почути. Та Сіддхартха нагадав, що нора йти далі. Юнаки подякували й пішли, і питати дорогу їм уже майже не доводилось, бо до Джетавани тяглося багато прочан та ченців з Гаутаминої громади.
Коли вони добралися до гаю, настала вже ніч, і тому сюди весь час прибували все нові й нові люди, чулися вигуки, гомін голосів тих, хто просив і діставав притулок. Сіддхартха з Говіндою звикли жити у лісі, отож хутко, без зайвих розмов знайшли собі пристанище й переспали ранку.
А колй благословилося на світ, вони з подивом побачили, яка сила людей, віруючих і просто цікавих, ночувала тут. На всіх алеях чудовного гаю походжали ченці в жовтім одязі; вони сиділи там і сям під деревами, заглиблені в самоспоглядання чи захоплені духовними розмовами. Цей тінявий гай нагадував справжнє місто, і людей тут було мов бджіл у вулику. Більшість ченців ішли з мисочками для жебрів, щоб випросити в місті щось на обід і єдиний раз на день поїсти. І сам Будда, Просвітлений, щоранку вирушав збирати милостиню.
Сіддхартха побачив його і впізнав одразу, так ніби на нього вказало йому якесь божество. Сіддхартха побачив, як цей непоказний чоловік у жовтому одінні спокійно ступає з мисочкою для жебрів у руці.
— Поглянь! — шепнув Сіддхартха до Говінди.— Ось він — Будда!
Пильно дивився Говінда на ченця в жовтій накидці, який, здавалось, нічим не відрізнявся з-поміж сотень інших ченців. А невдовзі збагнув і Говінда: це таки він. І юнаки, розглядаючи Будду, рушили вслід за ним.
Величний ішов своєю дорогою скромно, поринувши в роздуми, спокійне його обличчя було і не радісне, і не сумне: здавалось, воно нишком всміхається до себе всередину. Тамуючи усмішку, лагідно, тихо, чимось нагадуючи здоровеньку дитину, простував Будда, ніс на собі одіяння і ступав точнісінько так, як ступали всі його ченці, дотримуючись чітких приписів. Та обличчя його й хода, сумирний, опущений погляд, спроквола обвисла рука і кожнісінький палець на спроквола обвислій руці — все дихало миром і злагодою, дихало досконалістю, нічого не шукало, нічого не наслідувало, м’яко дихало у непроминущому спокої, у непроминущому сяєві, у недоторканім мирі.
Так простував Гаутама до міста на жебри, і обоє саман пізнали його вже з того, який досконалий у нього був спокій, яка сумирна була в нього постать — вона не виказувала ні шукань, ні волі, ні наслідування, ні зусиль, а лише променіла сяєвом і миром.
— Сьогодні ми почуємо вчення від нього самого! — промовив Говінда.
Сіддхартха не відповів. Це вчення цікавило його не дуже, він не вірив, що воно навчить його чогось нового, адже йому, Сіддхартсі, як і Говінді, уже не раз випадало чути про зміст Буддиного вчення, хоч і з других чи третіх уст. Але Сіддхартха уважно дививсь на Гаутамине чоло, на його плечі, ноги, на спокійно обвислу руку, і йому здавалося, ніби кожен суглоб на кожному пальцеві тої руки був ученням, кожен суглоб промовляв, навіював істину, дихав, світився істиною. Цей чоловік, цей Будда був істинний аж до найменшого поруху кожнісінького свого пальця. Цей чоловік був святий. Зроду ще Сіддхартха нікого так не шанував, зроду ще не любив нікого так, як цього чоловіка.